Шоста хата від фронту.

Дєд…

- Слава Україні! – кажу неголосно та пильно дивлюсь в очі. Це дзеркало душі ніколи не бреше. А мені подобається, коли сєпари внутрішньо корчаться, плюються і матюкаються, а потім, переступаючи через свої приземлені переконання, відповідають:

- Героям слава…

Цього разу не довелось насолодитися скриплячими зубами та ламаною українською.

- Богу слава, синку. Ох…

Дід, простягуючи паспорт, зігнувся боком, руку до тіла притис.

- Що, серце? – напружився я.

- Та ні… Живіт пече вже третій день.

За лікаря не питаю. Який там лікар, на сорок кілометрів лиш два санітари.

Шкода зробилось старого. До того ж, одразу видко - не сєпар. Не тому, що українською. Старий він вже, до бога проситься, що йому до земних клопотів.

- А ну, зачекайте…

Я віддав паспорт і швиденько метнувся до складу. Цілий ящик таблеток, шприців, ампул. Де воно? Ага, ось. Сам таке пив, коли знав що таке гастрит. Може й діду допоможе. Все ж таки ефект плацебо теж ніхто не відміняв.

- Візьміть…

Дід глянув недовірливо. Зустрів відкритий погляд.

- Дякую, синку. А ти сам часом не з Волині?

- З Волині. - Брешу. Яка кому різниця, хто я й звідки? Менше знають – краще сплю. – А як ви здогадалися?

- Виговір в тебе волинський.

Ага. То мабуть тому, що намагаюсь розмовляти українською, без суржика.

- Я сам з Волині, синку. Знаєш, що тобі скажу?

- А що? – прислухаюсь, бо інколи можна й важливе дізнатися.

- Глянь. Бачиш по дорозі шосту хату?

- Бачу.

- То я там живу. Слухай… Якщо почнеться страшне – не зволікай… Біжи до мене. Я тебе сховаю, і одяг дам…

- Дякую. – відповідаю чемно. Не хочу ображати, бо якщо щось почнеться, то навколо тої хати якраз сєпари й будуть, бо то не тил, а фронт. Та мало чого… Всяке буває.

- Не забудь, синку. Шоста хата. Клята війна… - сказав дід і пошкандибав до розбитого мосту. Чи ще перейде.

***

Тиждень минув з того дня, коли якийсь каліч новороський не докинув кілька мін до нас, поклав їх в Старомарїнку. Десь за хвилин двадцять прилітає захеканий молодик, кидає велосипед.

- Хлопці… Поможіть!

- Що сталося?

- Сусіда поранило, осколок під лопатку влучив.

- Живий?

- Живий, та кровю стікає… Допоможіть, бо помре!

- Зараз.

Хапаю дальню рацію.

«Перший-Вулкану!»

«Перший на зв’язку»,

«Потрібна «таблетка», серед місцевих трьохсотий.»

«Яких місцевих?»

«З Старомарїнки».

Мовчання. Роздуми. Відповідь:

«Немає».

Мову відняло. Як так не має? Людина ж гине…

«Хоч санітара пришліть!»

«Кінець зв’язку!».

Вперше почуваюсь безпомічним та винним. Не зміг навіть санітарну машину людям викликати. Потім сперечався з комбатом, напрошувався на неприємності. Намагався пояснити, що наше першочергове завдання не стріляти, а привернути місцевих на свій бік. Вони ж віддячать потім! Допоможуть! Як той дід, наприклад…

Лиш потім я дізнався, що міна влучила саме в шостий дім від дороги.

Для мене то була перша зрада, з якою я стикнувся.

Зрада власному народу.