Схожа на мрію

Розмір шрифту: - +

Даниїл

Увечері того дня, коли я дізнався про Мію, ми з Єгором поїхали в ресторан за місто. Я намагався забутися з алкоголем, щоправда, не зовсім виходило, бо мама телефонувала безперестанку, а на шию вішалися якісь кралі, котрих я сьогодні волів тримати на відстані. Далеко після опівночі на кволих ногах, я викликах таксі і поїхав до батьківського дому. Не став нікого тривожити, просто відкрив ключем двері і відключився на дивані у великій вітальні.

Зранку, коли я розплющив очі та зрозумів, де знаходжуся, мені стало соромно. Мама була права. Дорослий, а поводжуся, мов підліток.

- Полегшало? - почувся над головою строгий баритон тата і його тон не обіцяв нічого доброго. Він перегорнув сторінку в газеті і додав, не гребуючи сарказмом: - Через дев’ять місяців ніхто не з’явиться у твоїй квартирі?

Я стиснув голову руками і підвівся до сидячого положення.

- Ні, не хвилюйся.

- Приведи себе в порядок. Поговоримо.

Він пішов у свій кабінет, а я розв’язав краватку, згадавши, хто затягнув цей зашморг на мою шию. Слідом за нею на диван полетів піджак і я довго вмивався холодною водою.

- Снідати будеш? - спитала мама, коли я звалився на крісло, мов якесь поліно. Вона повернулася і я ледь не скрикнув, бо на її руках лежала дитина. Аби не зірватися, я закрив обличчя руками і голосно застогнав:

- Боже, чому мені здається, що це все тебе забавляє?

Мама підсунула мені каву і тарілку з запеченим хлібом.

- А чого ж мені хвилюватися? Я врешті стала бабусею… І глянь, як це мені пасує.

Я підвів голову і врешті не зрозумів, що в її голосі не було веселості. Тільки потрійна доза сарказму, приправлена розпачем. Але не з приводу Мії, а тому, що я поводився, як осел. Поки я шукав правильні слова, вона продовжила:

- Щоправда, спосіб, далекий від правильного. Та хіба можна чекати чогось іншого, коли ти поводишся так, наче в тебе в запасі є ще одне життя, а це ти спокійно можеш змарнувати…

- Знаєш, мамо, мене вже запізно виховувати.

- Так, ти вже не маленький. Тому маєш розуміти, що все це значить?

Вона поглядом вказала на Мію, яку тулила до своїх грудей, а мені зовсім розхотілося кави. Я підвівся і підійшов до вікна. Тоді ж в коридорі почулися кроки тата, і хай би він краще кричав, бо від тієї тиші я помаленьку божеволів.

- Чи є якась ймовірність, що це твоя донька?

Я б хотів відповісти по-іншому, як і личить відповідальному чоловікові. Котрий знає, з ким милується та  я не міг так лукавити. Тому сказав, не повертаючись:

- Я не знаю.

Я дивився з вікна у сад. Там падав дощ. А я заздрив деревам, з яких він змивав бруд.

- Хто вона? Звідки? Чому прийшла до тебе саме тепер?

- Я не знаю, - повторив я і мені здалося, що все це лихий сон. Батько ж голосно зітхнув і додав:

- Значить, поки цілком не будемо певні, що дитина не твоя, вона залишиться з нами. А коли горе-матуся з’явиться, їй доведеться усе мені пояснити.

Батько пішов, а я запитав себе, чи буде в моєму житті ще якась мить, гірша за цю? Буде… Незадовго. Коли мої батьки дізнаються, скільки Ельзі років.

 

* * *

 

Цілий тиждень я працював, мов навіжений, бо тільки так й вдавалося не думати про Ельзу і Мію, про яку у своє задоволення дбала мама. В компанії, окрім Тіни й Єгора, ніхто нічого не знав. І я сподівався, що так і залишиться, бо збори акціонерів в кінці року збиралися з метою переобрання голови правління. І такі події аж ніяк не додавали рейтингу моєму батькові.

Кожного вечора я перебрав в своїй пам’яті усі події річної давності, згадував усіх дівчат, з котрими мав стосунки. Походи в ресторани, конференції, бізнес-ланчі – усі ці заходи об’єднували знайомі обличчя. Я чекав, коли закінчиться тиждень, і змоделював сотні тисяч варіантів нашої зустрічі з Ельзою. Від крику до повільного вбивства. А коли вона подзвонила у мої двері, вбивати її раптом перехотілося.

Змучена і налякана, вона не виглядала на того, кому в житті бракує пригод. Тулилася до столу і по-справжньому тремтіла від страху. І хоч мій мозок кипів від звинувачень, у тілі враз спрацювали чоловічі інстинкти. Я не міг їх опанувати, бо Ельза була красунею з великими очима і непідробною щирістю, а ще мені здалося, що вона зараз заплаче. Злість і зранене самолюбство – не кращі порадники, тому, аби потім не шкодувати, того вечора я прогнав її зі свого дому.

Зранку почувався краще, бо був певен, що сьогодні уся ця комедія закінчиться. Вона прийшла, як і домовились. Рівно в десятій чекала мене у дворі на лавці. Вузькі джинси і довге волосся, зібране у хвіст, відбавляли їй ще два роки, і я подумав, що мені не завадить купити мамі сердечних крапель.

- Я сподіваюся, з Мією все гаразд?

- Сідай, - мовив я, відкриши дверцята. Вона трохи вагалася, та все ж сіла. Цілу мовчки дорогу дивилася у вікно. Це дуже дратувало, а я і без того був весь на нервах. Тому спитав:



Ліка Шуліч

Відредаговано: 31.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись