Синя стрічка

Розмір шрифту: - +

Синя стрічка

Синя стрічка

Світанок. Я прокинулася рано. За вікном іще темно. Ніч? Ні.

Я зводжуся на лікті і протираю заспані очі. Повіки ніби налилися свинцем. Я іще сонна. За вікном дощ. Я чую, як краплинки розбиваються об шибку мого вікна.

Як же ліньки вилазити з теплого ліжечка. І чому я лише прокинулася так рано? Усього лише за десять шоста.

  • Боже мій...

Падаю на подушку. Іще кілька хвилин валяюся в обіймах ковдри. Здається, мені щось снилося. Не пам’ятаю ( напевно, спала обличчям до вікна). Щось біле. Так, здається щось біле. Але цей образ не набуває чітких форм. Ну і байдуже.

Поволі виповзаю з-під ковдри на світ божий. По тілу одразу біжать холодні мурашки. Прохолодно. Опалення уже відключили. Рання весна. Вона така мінлива. Весною неможливо бути впевненим щодо погоди: учора було так сонячно, а сьогодні - дощ.

Я застеляю своє ліжко і починаю присідати. Не те, щоб я любила ранкову зарядку, але зараз - це чудовий спосіб зігрітися. Та й прокинулася я раніше, ніж зазвичай, – маю вільну хвилинку.

Зігрілася. Чудово. Зробивши сорок присідань, плентаюся на кухню. Хвилин за десять я уже грію свої нутрощі теплим чаєм. Перед очима досі миготить сон. Чи, точніше, уривки з нього. Щось біле. Біле... Воно рухалося.

Буває, коли миєш голову і тобі в очі потрапляє шампунь, ти бачиш лише нечіткі обриси того, хто подає тобі рушник. Щось таке зараз коїться зі мною.

Від думок мене відриває мобільний. Будильник. Уже й не пригадую, чи я колись прокидалася раніше будильника. Вимикаю його. На екрані мобільного моє улюблено фото: красивий чорнявий юнак обіймає дівчину із бантиком у волоссі.

  • Ілля...

Ілля! Ось хто! Тепер я чітко пригадую свій сон. Мені снився Ілля. Він був одягнений у білосніжну сорочку і щиро посміхався.

Мій Ілля... Іще раз дивлюся на пару, що посміхається з екрану мого телефона. Чорнявий юнак – мій коханий. Дівчина із синім бантиком – я. Які щасливі... Як же щиро посміхаються...

Ми познайомилися трохи більше року тому. І знайомство почалося тим, що він випадково розлив каву на мій рукав.

  • Ти сліпий?! Чи руки не з того місця ростуть?
  • Замовкни, я ж не хотів! Не верещи!
  • Ти ще й рота мені закриваєш? Криворукий!
  • Дурнувата!
  • Та пішов ти!

Сміюся. Смішно згадувати, але тоді ми ледь не побилися. Скінчилося усе тим, що я змусила його прати мою сорочку. Я стояла над ним, наче наглядач, поки він “таляпався” в умивальнику, вдаючи, що пере рукав.

Він глянув на мене і посміхнувся. Я не знаю, куди поділася тоді уся моя злість. Мені так хотілося, щоб він посміхався довше! А він набрав у долоню води і бризнув мені в обличчя. І я засміялася. Мабуть, я виглядала тоді, як остання дурепа.

  • Тебе то як звати?
  • Вікторія. А тебе?
  • Ілля Ростиславович. Але можна просто Ілля. Ти на якому курсі?
  • Яка тобі різниця?
  • Ну, чому ти така зануда?

Ладна була дати йому ляпаса тоді. Ми стояли ось так, балакаючи в вбиральні. Я в майці, склавши руки на грудях, він із закоченими рукавами, зігнувшись над умивальником. Ми б стояли там ось так, балакаючи годину, та до вбиральні «навідалися» дві першокурсниці і прогнали Іллю. Ще й обізвали.

  • Мій Ілля, ну чому я лише покохала такого роззяву? Де ж ти зараз...?

Відкладаю телефон на стіл і пригублюю горнятко. Я не хочу про це думати. Я завжди була оптимісткою, але зараз на очі навертаються сльози.

Це було осінню. Він нікому нічого не сказав. Ілля став добровольцем. Я б і не дізналася нічого, якби Микола – друзяка Іллі, випадково не проговорився.

  • Ти збожеволів? Ну куди ти зібрався? До Луганська, під кулі? Тобі жити набридло? Скажи, тобі жити набридло?!

Я плакала, я кричала, як божевільна. Я відмовляла його від цього. Він уже зібрав наплічник. Думка про те, що мій коханий іде на війну, різала мене тоненькими лезами. Я не могла з цим змиритися.

  • Віко, я тебе прошу, заспокійся! Замовкни, не кричи! Будь ласка! – він глянув мені прямо в очі. Його темні карі очі дивилися в саме серце, - схаменися, Віко! Якщо не я, то хто? Хто? Чи ти хочеш, щоб завтра вони уже були тут, у Львові?

Я заридала. Він обійняв мене. Він був правий, але яка ж гірка ця правда! Ілля погладив моє волосся, торкнувся синьої стрічки.

  • Не плач, зі мною все буде добре. Та й я не один, зі мною буде Колян. Ти ж знаєш нас, ми і в пеклі не пропадемо!

В пеклі... Ти і пішов до пекла!

Я витираю сльози і кладу горнятко до умивальника. Уже четвертий місяць я не бачу його. А його мама! Вона волосся на голові рвала, коли дізналася про це. Тиждень вона харчувалася одним лише заспокійливим.

Де ж ти зараз, дурню? Чи ти не замерз, чи не голодний? Чи ти живий іще..?



Катря Бойківчанка

#1115 в Сучасна проза

У тексті є: мольфарка

Відредаговано: 04.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись