Скуґе

Розмір шрифту: - +

Таємничий сон

СКУҐЕ

ЧАСТИНА 1. Таємничий сон

Величезна сиза неясить* безшумно промайнула під стіною нічного лісу. Важке повітря затріпотіло, сколихнувши листя. Тривожно застогнали замшілі ялини, десь у хащах заголосили сойки. Їм вторив плач розбудженої зозулі, на просіці тріщала дрімлюга. Крики птахів, дзявкання лисиць, хрускіт гілок – звуки неслися звідусіль з оглушливою силою, і в цьому несамовитому багатоголоссі вона виразно почула невідоме, незрозуміле слово "скуґе".

 

Що це? Вона розплющила очі. Над головою чорнів знайомий балдахін. Свічки давно згасли. Вона перевернулася на інший бік, проте заснути вже не змогла. За цією ніччю наставала осінь, але було по-літньому задушливо. Вона відчинила вікна. Жовтий, мов стигле яблуко, серпневий місяць викотився і тут же зник, окресливши димні хмари золотою лиштвою. І знову стало темно. Вона зробила кілька ковтків води. Походивши по кімнаті, вона запалила ліхтар і вдягнулася. Спати розхотілося зовсім.

Не знайшовши собі зайняття, вона спустилася до камінної зали. Там було похмуро і прохолодно. Вона поставила ліхтар на довгий, обкований міддю, стіл і сіла на протилежному кінці. Про що вона думала? Всього й не перелічити. Дивний сон не злякав її, але змусив прийти сюди о такій пізній годині. Кам'яні стіни замку могли вберегти її від зимових хвиж, але не від сумнівів. Пройшло вже півроку, а батька так і не знайшли. У спадок їй дісталося його графство та ворох нерозв’язаних таємниць. Вона дивилася на далекий вогник ліхтаря у бездонній пітьмі зали. З гобеленів виринали старовинні дракари і туманні фіорди. Встати б під вітрило і піти далеко у відкрите море. А там незнайомі країни, про які вона лише читала. Але дракари давно зійшли у небуття, а перед нею лежав вибір. Точніше, навіть вибору у неї не було.

Почулися кроки. Вона обернулася – на порозі замерехтіло світло ще одного ліхтаря. Неважливо, хто це був, голос першим подати повинен був він.

– Панно... – сказав той, хто прийшов з ліхтарем.

Вона не любила, коли він її так називав.

– Ейро, що ти тут робиш?

– Ідалір, щось сталося? – не відповідаючи на її запитання, спитав він.

Вона встала і повільно обійшла стіл. На одному кінці стояв світильник, на іншому сидів Ерік, її наречений. Йому було сімнадцять. Чи, як він стверджував, майже вісімнадцять. Вона дивилася в це чисте, по-дитячому відважне обличчя: вона знала його вже багато років – краще б не знала. Краще б він зустрівся їй просто так – красивий і легкий. Їй хотілося сказати йому щось ніжне, але вона не змогла і відвернулася.

– Тобі треба виспатися, – сказав він трохи згодом. – Я потурбуюся про все. 

Він встав і підійшов до неї. Він бачив, що їй ніби байдуже. Ейро боявся цього погляду. Він багато чого боявся, дивлячись на неї. Він ніколи не зустрічав таких жінок.

– Як ти думаєш, Леннарт ще живий? – озвучила вона питання, що не давало їй спокою ні вдень, ні вночі, навіть не з метою отримати відповідь, а хоч би поговорити.

– Ідалір, – майже по складах вимовив він. – Не варто.

– Пошуки ні до чого не привели, мати в монастирі.

– Ідалір, кажуть, що твого батька забрав до себе Потаємний народ. Він живий, але ми його не знайдемо.

– І ти віриш у Потаємний народ? В усі ті байки, що плели наші няньки? Його просто усунули.

– Ось чому ти не спиш ночами? Накажи поставити охорону.

– Я не боюся. У мене в роду не заведено це, – відповіла вона і подумала: "А може й треба". – Знаєш, від чого мені і правда страшно, – вона знизила голос, – від того, що я рада своїй свободі.

– Так, панно, – він опустив очі. – І я ніколи не буду вам суперечити. Мій батько посміявся б з мене, почувши. Але хто я такий? Що може молодший син барона? У одному лише я обійшов його: коли пропав Леннарт, він відразу ж сам хотів свататися до тебе, Ідалір.

– Я здогадувалася, – її обличчя зробилося серйозним. Вона збрехала – цього вона не знала. Їй досі не вдалося з'ясувати, хто першим доповідав новині її батькові.

– Але ти вибрала мене і неважливо чому, – він труснув головою. – А я виконаю свій обов’язок.

– І ти шкодуєш про це? Я не змушую тебе до вірності, але пам'ятай: між нами укладено угоду.

Він звів на неї очі, повні сліз та німої досади.

– Та як ти могла подумати про це? Ти – моя доля і більше мені ніхто не потрібен.

Вона наблизилася до нього і погладила по щоці:

– Я знаю, Ейро. Я не хотіла образити тебе. Просто я не можу інакше.

Вона обійняла його. Лагідно і владно, як завжди, наїжачивши тонкими пальцями густу лляну шевелюру. Поки ще вона могла це робити. Не пройде і трьох років, як він стане справжнім чоловіком, зірветься кудись за перемогами, і як складеться їхнє життя далі, знає один Бог. Ідалір дивилася в його ясні блакитні очі та дивувалася. Дивувалася зі всього, що відбувалося навкруги: за ці півроку її життя перекинулося з ніг на голову. Завтра в цих стінах зберуться люди, і що у них в головах – невідомо. Тільки завтра буде завтра. А сьогодні вони стояли посеред темної зали, кожен при своїх думках, але як і раніше разом.



Senja Aleksandra

Відредаговано: 25.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись