Слідом за птахами. - Дорога Вогню

Розмір шрифту: - +

11. Загадковий убивця

В нічних сутінках розповзався їдкий білий дим. Миготіли образи людей та коней, нещадно боліла голова і двоїлося перед очима. Демонове зілля! Хтось обпоїв нас якимось хитрим варевом, що мало поступовий снодійний ефект. Хто? Я терла обличчя тильною стороною долоні, вертаючи собі ясність зору. Цілителя так просто не вбити і не отруїти - ми самі себе гоїмо.

- Агідель! - знову залунав відчайдушний крик.

Тепер я вже знала, що це Сола. Подруга просто-таки випала з намету, не в силах стояти на ногах і чітко щось бачити. Кинулася до неї, схопивши за лікоть.

- Ти в порядку?

- Не знаю. Наче. Що діється, Дель?

Я обвела поглядом зруйнований табір. Замість вчорашнього багаття там зіяла обвуглена діра, розкинувши по окрузі, наче павучі лапи, чорний горений слід. Більшість наметів упало, а земля навколо була витоптана кіньми, що з переляку розбіглися по рівнині, хоча перед сном їх усіх міцно прив'язували.

- Це що, кров?! Ти поранена?

- Ні. Це не моя...

- Дівчата, як ви? - підскочив до нас схвильований Олізар. Зразу ж за ним замайоріла світла голова Даміра.

- Чия це кров, Агідель? Я бачив, як ти впала, - молодий даріанець був зібраний, як ніколи.

- Не знаю, там нікого не було. Лише пляма...

- Добре роздивилася?

- Ніч надворі, дим...

Дамір зірвався з місця, не дослухавши мене. Декілька хвилин шарудів у траві, але, схоже, нікого таки не знайшов. За цей час я встигла побачити весь сторожовий загін, воїни якого на чолі зі своїм командиром снували по табору, наче мисливські пси.

- Добре, залишайтеся тут, - підскочив знову Дамір. - Приглядай, Олізаре. Ми зберемо решту.

Хотів було побігти до своїх та я схопила за руку.

- Чекай, що тут сталося?

- Приспали всіх.

- Всіх?

- Так.

Рукав Даміра вислизнув із моїх пальців і звільнений воїн помчав до командира. Як же це?.. Даріанські воїни тим і славилися, що не брала їх майже ніяка отрута й сонне зілля. Чи не з дитинства привчали вони потроху своїх дітей протистояти такому впливу. Давали приймати в себе безпечну кількість небезпечного і, певно, одні небеса знають, яких успіхів вони у цьому досягнули, але поміж народом ходили чутки, що несприймання деяких трав та зміїної отрути вже передаються у спадок від батьків ще при народженні. А тут...

Через хвилину до нас підвели Деяну, стривожену не на жарт, зі скуйовдженим волоссям, але почувала жінка себе набагато краще, ніж Сола та Олізар. І кому це ще за ким приглядати треба?..

- Ой, що ж це коїться?! Невже нас прийшли вбивати?

- Деяна, ну що ви.., - почав було картограф, але замовк на півслові. Певно, сам нічого не розумів і не знав, як заспокоїти.

По табору пронісся різкий та розкатистий голос Бахтіяра:

- Нікого чужого не видно! Робіть факели! Я зараз все і всіх розберу на дрібне шмаття!

В нічній темряві захрустіли зламані гілки, на які воїни вправно щось мотали. Дамір, якого я зараз гарно відрізняла по світлому волоссю, зняв з-під воза маленьке відерце з колісною маззю й мокнув туди свого саморобного смолоскипа. Те ж повторили інші, а наступної миті темряву розрізали жовті гарячі вогні.

- Що тут, вбіса, сталося?! Корт!

Худорлявий помічник спокійною і рівною ходою підійшов до Бахтіяра.

- Чого пів табору рознесло?

- Я вже казав. Пропав один мішечок вогняної суміші.

- Ви таке з собою возите? Якісна хоча б? - ліворуч від мене залунав голос Лаода. Виявляється, весь цей час він знаходився неподалік.

- Тебе забули спитати! - відрубав командир.

А Корт все так же спокійно зняв із пояса шкіряний мішечок і простягнув його молодому вченому.

- Найкраща. 

Лаод підійшов ближче та почав вивчати вміст торбинки. Перетер суміш у руках і,  схвально кивнувши, вернув Корту.

- Хтось висипав її в наше багаття. Бахнуло добряче! Дим ще й досі очі їсть, - буркнув Бруш.

- Ти що! Та того добродія першим би посмалило! - відмахнувся від брата Драга.

- Хм... Мої торбинки зовні просякнуті спеціальною сумішшю, - обличчя Корта розплилося в гордовитій усмішці. - Шкіра відразу не загорається, для цього потрібен час...

- Виходить, хтось просто поклав це в багаття, - підсумував Лаод.

- Розумієшся добре на цьому, бачу, - в голосі Бахтіяра чулась погроза. - А може, це твоїх рук справа?! Драканський прихвостень!

- Що? Та як ви смієте?!

- Думаєш, я не знаю, хто ти? В руках твого батька - головний південний порт та морські кордони. Чи не кожен день він б'є поклони нашим синьокровим сусідам.

- То й що? Він управляючий цього порту, а дракани там - часті гості...

- Дивно, чого ж це його первістка понесло по Таарі, вивчати оріанські кораблі!

- Бахтіяре...

- Не лізь, жрець! - розсерджено махнув сірій постаті Шамрая, майнувшій за возом. - Ви з ним із самого початку гарно ладнаєте і хто зна, в яких саме справах.

- Чого раптом ти приплів сюди драканів?! - не здався старий.

- А з якого це дива ми всі поснули? Всі! Мій загін не бере жодне сонне зілля, хіба що це варево не з нашого материка! Драканські перевертні чим тільки не славляться. Може й вся ця справа - їхня чергова спроба заволодіти Родом!

- Я не збираюся виправдовуватися перед вами у власному виборі шляху, - холодно відрізав Лаод. - А про драканське зілля... Все це лише ваші припущення.

- Та невже?! Весь посуд заговорений. Якщо покласти туди якоїсь сонної трави, обідок відразу стане червоним, - грізною горою навис над молодим вченим Бахтіяр. - Хіба що ця рослина не росте на нашому материку...

- Не смішіть мене. Розділіть будь-яке зілля на безпечні частини, додайте у всі страви та напої й захист не спрацює. Зате це дасть потрібний ефект, змішавшись у людині.

- А хлопець діло говорить, - насупився Корт. - Тільки це не пояснює вибуху. Навіщо будити тих, кого приспали?



Лія Лег

Відредаговано: 17.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись