Слідом за птахами. - Дорога Вогню

Розмір шрифту: - +

12. Гроза

Чоловік у грубому сірому плащі непорушно сидів на пагорбі, прямо перед кордоном Вільних земель. Не можна було зрозуміти, ні якого він віку, ні статури - тканина шатром обгортала тіло, а обличчя ховалося в глибокому каптурі. Здавалося, він сидячи задрімав, але то омана - чоловік уважно розглядав Долину Блискавок очима сокола. Давнє вміння, передане від матері - підселятися своїм духом до живих істот, завжди допомагало йому в житті. За ким би він не слідкував, той не дізнається про його присутність. Ось і зараз він проводжав поглядом зграю вершників, що, каламутячи воду невеликої річки, сховалася в нічній пітьмі скелястих гір.

 

- Тебе вбивцею ніхто не вважає, - Сола пакувала в рюкзак свої речі. - Це ж просто смішно!

- Нема тут нічого веселого. Траяна ж хтось таки.., - останнє слово застрягло мені в горлі давучим клубком. 

Ми віддали провідникові останню шану - чоловіки змайстрували схожого на човен плота й, відпустивши пливти на ньому тіло покійного, підпалили з берега палаючими стрілами. Ось і все. Закінчився шлях Траяна.

- Дивні справи... Темні справи.., - бурмотів собі під носа Олізар.

Кинула з усієї сили власний рюкзак об землю.

- Та щоб його..! - зціпила зуби, аби не кричати.

Картограф із помічницею одразу підбігли до мене.

- Все добре, - зупинила їх, випроставши руку. - Мені просто потрібно побути трохи самій. Піду, пройдуся.

Почуття, такі різні й протилежні, обплітали мене, наче слизькі змії. Я злилася на себе за те, що не змогла вберегти та врятувати людину; на Траяна, що просто не міг ось так загинути - швидко  й незрозуміло; на Бахтіяра, що робив себе пупом землі; навіть на Орея, який лише мовчки зиркав у мою сторону час від часу - підозріло так, наче чогось чекав. У такі моменти в мені починала крутитися недобра думка - чи не причетний сам Орей до вбивства Траяна? Та я відганяла її подалі. Досить із нас того, що вже й так слідкуємо одне за одним та не можемо навіть собі довіряти.

Йшла, опустивши голову, шаруділа ногами у високій траві, доки переді мною не з'явився стовбур дерева. Віковічний ліс підіймав до небес свої темні крони, шумів тихо на вітру зеленим листям - таким, як і мої очі.
 - А ти ж хотів мені щось сазати, правда? - прошепотіла, торкаючися долонею шершавої, теплої кори. - Чи бачив ти, що тут сталося?
Ліс мовчав. Хіба ж дерева вміють говорити? Я обсміяла саму себе та повернула обличчя до табору. Люди збиралися у дорогу. Всі похмурі, стивожені, майже не говорять одне з одним. Невже вбивця таки серед нас? Кого б запідозрила я? Хіба Тур мені на думку приходить, але ж через особисту неприязнь не можна винуватити людину.
Вирішила все ж, що зайду в ліс. Недалеко, якихось пару кроків, бо так вже тягне у таємничі його тенета, що не можу чекати інших. Та й важко весь час дивитися на ті обличчя... Дерева спокійно шумлять, тріпочуть смарагдовим листям та розсипають золотаве промінням крізь крони. Десь, зовсім поруч, заспівала пташка. Я заслухалася її й зрозуміла, як же втомилася. Не фізично - душа чогось так болісно озвалася на ті трелі.
Вдихнула на повні груди свіже лісове повітря й  раптом помітила, що запах лісу став невимовно духм'яним. З'явився пряний, гірчаво-солодкий медовий аромат з п'янким квітковим відтінком. Він носився в повітрі серед вологого, дерев'янисто - земляного запаху лісу, врізаючи в цю солодкість тонке звучання моху. Неземний аромат ставав усе яскравішим та насиченішим, огортав мене, дивував та заспокоював. Звідки він узявся? Що в лісі може так чарівно пахнути? Ні квітів навколо мене, ні дикого меду, та раптом я вловила якийсь тихий шепіт. Повітря біля мене сколихнулось та розірвалось,  як натягнута тканина, і я побачила її - напівпрозору фігуру дивної дівчини. У мене подих від побаченого перехопило! Заклякла на місці, розуміючи, що бачу справжнє чудо - лісового духа, про яких хіба чула колись в старих легендах. Створіння, схоже на крихке дівча, в одязі з листя та кори, мало гостроверхі вушка та величезні, як у лані, очі - блискучі, з таким невинним, дитячим поглядом, від якого стискалося й тануло серце.
  - Зоря-я Ранко-ова.., - кликав мене дух. 
Я здригнулась. Щось занадто часто навколо мене стало крутитись це йм'ення. Що за дивина? Кобилу мою Зорею звали, Траян чогось порівняв мене саме так - ось, зовсім недавно: "...Ти гарна. Немов ранкова зоря." І нічого б дивного тут не було, якби не  те, що ім‘я друге, що дав мені колись при посвяті Азар - це Зоряна. Так робили всім дітям у дев‘ять років, на таємничому дійстві входження у великий рід оріан. Вважалося, що ніхто, крім жерця, не повинен його знати, тоді ім’я матиме силу захищати від магічних впливів. Хіба якій близькій людині сказати, бо як нашкодити, так і допомогти через нього можна. Моє знала сім‘я та колись, не інакше, як з дурощів, ми з Ореєм обмінялися своїми таємними йменнями. А що ж тепер? Духи напевне знають більше. Коли жрець шукає дитині те ім‘я, під час магічного дійства йому відкриваються потрібні образи. Азар бачив зорю перед ранковим світанком. Тоді ж і сказав: «Пам‘ятай, що б не сталося, ти завжди зможеш вийти з темряви на сонце, бо, народжена у вогні, ти - зоря ранкова»...

- Чому ти так мене звеш? - виринувши зі спогадів, звернулася до духа.

- Твоє ім‘я, - щиро здивувалося дівча. - Ти з ним прилетіла.

Останні слова трохи мене здивували.

- Прилетіла?

Дівча граціозно провело тонкими рученятами у повітрі, підіймаючи їх угору.

- З небес. Ти народжена не тут.



Лія Лег

Відредаговано: 17.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись