Слідом за птахами. - Дорога Вогню

Розмір шрифту: - +

13. Лісовий чаклун

Темрява та глибокий сон змінилися химерним образом постаті в сірому плащі. Серед мерехтливих спалахів зірок він звав мене з собою. Не поглядом, не голосом - кликав інакше, якимось внутрішнім теплом, яке я всотувала, мов квітка на сонці. Це він - той чоловік із далекого-далекого сну. Покажися! Хто ти такий? Але марево зникало...

Я прокинулась. Одразу побачила стелю з дерев‘яними балками, на яких висіли пучки ягід, трав і довгі намиста сушених грибів. Яким же приємним запахом вони наповнювали повітря навколо! Я глибше вдихнула. Святоріанки люблять огортати себе шлейфом солодких парфумів, а я завжди любила ці запахи сухостою, пряних трав та свіжих квітів, укритих ранковою росою. І лісу... А де це я знаходжусь?

Піднялась, відчуваючи важкість у голові, але не біль. Я була на протопленій глиняній лежанці - широкій, устеленій вибіленим полотном, що тяглася впоперек кімнати якраз навпроти дверей. У маленьке вікно лилося яскраве, як розплавлене золото, світло сонця - світанок. Отже, я пробула тут усю ніч.

Руки-ноги цілі, голова вже не тріщить, тільки в горлі пересохло. Роззирнулась навкруги й побачила на грубому дерев‘яному столі глиняний кухоль. У ньому була чиста вода с якимось ледь вловимим солодким запахом - мед. Випила, відчуваючи прилив сил. Може, це дім травника? Раптом згадалась постать у плащі і той сон... Рушила до дверей у пошуках відповідей.

Тихо скрипнули петлі й мене обдало паром з невеликого казанка, що стояв біля печі. Там димівся та лоскотав ніздрі овочевий бульйон. Поруч стояв і уважно спостерігав за мною худорлявий дідок в сірих штанях та білій сорочці. Густа сива борода закривала пів обличчя та одяг й через неї ледь помітними були на шиї срібні амулети з магічними символами. Певно, він лісовий чаклун.

- Прокинулася, - досить тепло посміхнувся він. - Ну, значить, сідай до столу.

- Дякую. За все, - почала, та старий повернувся до мене спиною.

Я зайняла місце за широким дубовим столом. Такому б велику родину приймати.

- Мене звати Агідель. Я цілителька з родону Хоросу. А як вас кликати?

- Артамир, - кинув дідок, поклавши переді мною шмат теплого житнього хліба, і додав: - Далеко ж тебе занесло.

- Я приймаю участь у науковій експедиції.., - почала я та раптом осіклась під проникливим поглядом зелених очей. - Страшна гроза відбила мене від інших. Дякую, що врятували.

- Тут не багато моїх заслуг. Ти силу свою зібрала та почала зцілення, а я лише дав можливість спокійно відновитися.

Раптом я згадала, що лежала в брудному місеві, а зараз чиста й одягнена в просту зелену сукню. Підхопилася з місця, оглядаючи себе.

- Ти не думай, то все дружина робила! - смішно зашарівся дід.

- О, вибачте! Я просто... Дякую за турботу.

Знову сіла за стіл. Старий вже тихо сьорбав з тарілки.

- Та й ви ж мене знайшли й сюди доправили...

- Ні, тебе вовк на гілках ялинових притягнув, - спокійно кинув господар дому.

- Що? Як?.. Тобто, хто йому це наказав? - із пам‘яті вирвався туманний образ постаті в сірому плащі з глибоким картуром.

- Правильно питаєш, але я не знаю. Хоча...

Чаклун замовк й уважно вивчив моє обличчя, а потім різко встав та пішов до печі.

- Був у мене недавно один такий, - промовив здаля.

- Який такий?

- Що може підселятися до нижчих істот та керувати ними. Воїн молодий. Сам до мене приїхав. Я зцілював йому давні рани та на ноги ставив.

Зазвичай люди у важких випадках їздять в Святорію. Там найкращі лікарі та цілителі. А щоб у ліс Вільних земель до чаклуна - це я вперше чую.

- Звідки ж він був? Як звали?

- Імені справжнього не назвав, просив кликати Туманом. Весь у шрамах від опіків, але хтось добре полікував, бо майже розсмокталися, а от з ногою біда була. Тягнув її за собою та ледь стояв.

Раптовий здогад, немов блискавка, пронісся в моїй голові. Звичайне пошкодження вже б давно зцілили.

- Те каліцтво в нього, часом, не прокляте?

- Так. Знаєш його?

- Не більше вашого...

Невже це він - той таємничий воїн, якому я робила мазі від опіків? Там, в харіанських землях... Сім‘я, у якої я відточувала свою цілительську майстерність, - лікар та травниця, були досить відомими в тій місцевості. До них багато приїздило поправити здоров‘я. Я була гарною ученицею, тому часто допомагала їм у роботі. Тепер, коли слабнуть магічні сили, кожен цілитель зобов'язаний отримати знання з лікарської справи та вміти трохи виготовляти ліки. Коли в Ір привезли обпеченого воїна, я визвалася готувати йому мазі. Вся справа в тому, що шрами на тілі харіанця були старими, а не свіжими. Казали, якийсь цілитель гарно виклався, аби витягти його з того світу. Там було вже не до вад шкіри. Лічець відновив тіло зсередини та зміг лише стягнути поверхневі рани - на більше його вже не вистачило. Так і зажило страшними бугристими рубцями. Теперішній закон Таари забороняє використовувати дорогоцінну силу цілитель для виправлення недоліків зовнішньості, тому воїну тому лише мазі змогли прописати. Чого я взагалі так турбувалася про нього? Ніхто не поспішав розкривати личину харіанця, але серед народу ходила чутка, що це саме він піймав Палія. Я повірила в це тоді, коли дізналася за ще одне його поранення - прокляте. Чоловік у просторім халаті, весь обмотаний білим полотном, стояв на ганку найманого для нього будинку, та ледь помітив мене, як розвернувсь та пішов у дім. Він взагалі дивно на мене реагував - не підпускав близько та взагалі, по можливості, не показувався. Хоча мазі мої брав із задоволенням. Може, це через те, що ворога його змушена була лікувати? Але чого ж тоді приймав мою допомогу? Правди я так і не дізналась. Зате помітила, як важко він іде, тягнучи за собою, наче мішок соломи, скалічену ногу. Довго ж я насідала на всіх, аби дозволили мені її зцілити, поки сам воєначальник Харії, що прибув з частиною військ на спільні з даріанцями навчання, не поговорив відверто зі мною. Від нього й дізналася, що обпечений чоловік - шукач, з тих, хто обличчям дуже не світить, а йде по слідам злочинців, чи кого там знайти треба. Й ногу поламану не так просто зцілити -  її прокляв чаклун, якого воїн піймав, - щоб не зміг більше шукач ні за ким ганятися. Прокляття сильне й потрібен чистокровний святоріанський цілитель, аби зміг і рану загоїти, й закляття зняти. Я знаю, це складно. Змішана кров не дає мені таких сил. Ватажок Вогняних демонів виявився вправним чаклуном. Не так просто ранити людину та водночас запекти на враженому місці темне заклинання. Так, розмова з харіанським воєначальником зміцнила мене в думці, що таємничий воїн і є тим, хто піймав Палія. Жаль, єдине, що змогла для нього зробити - проста мазь. Всі сили я в неї вкладала. Чистокровного святоріанського цілителя з достатнім рівнем магії в Хоросі, як я знала, не було, тому воїну доведеться шукати десь далі. Хто ж міг подумати, що він попреться до лісового чаклуна, та ще й зеленоокого.
 - Чим же ви змогли допомогти? - спитала старого.
 - Та чим - зцілив. Бігає тепер, певно, не гірше зайця.
Я здивовано втупилась на дідка.
 - Ви цілитель? Але як же прокляття зняли? Лише блакитноокі мають таку силу.
 - Хто тобі сказав?
 - Ну, роди ж наші так і діляться - по здібностям. Найсильніші цілителі завжди були у святоріанців, а для тої рани тільки такий і потрібен.
Дідок посміхнувся. Щось дивне майнуло у його погляді, не встигла й розгледіти.
 - Коли тобі скажуть, що ти чогось не вмієш - не вір, - тільки й відповів.
Я сиділа, здивована та розгублена, за дубовим столом, доки господар дому перебирав щось у комірчині. Врятував мене, видно, якийсь Туман, що, цілком можливо, є тим харіанським воїном, бо надто сильне вже співпадіння. Дивне вміння має... Такий справді міг вистежити Палія. Випадково воїн тут опинився чи якось причетний до історії з Жеребом Долі? Та й дідок цей не такий простий, як здалося на перший погляд...
 - Не знаєте, що сталося з іншими людьми? З моїми друзями?
 - Коли гроза була, ми вдома сиділи, а зранку лише дружину встиг провести - вона у Варун до сина з невісткою поїхала. Та й назад вернувся. Ні за кого більше не знаю.
Всередині мене росла тривога. Що могло статися за минулу ніч із нашим загоном? Як там Сола й Олізар, Орей? Та й інші... Коли я першого разу прийшла до тями, у тій заглибині було тихо. Ніхто не шукав мене, не чутно було людських голосів.
 - Якщо хочеш, можемо дізнатися, - раптом озвався чаклун.
Не встигла й слова сказати, як старий вже відчиняв вхідні двері. Я поспішила слідом.
 - Що ви збираєтеся робити?
 - О, Агідель, це цікава прогулянка! - посміхнувсь, наче міський навіжений і вийшов на подвір'я.
Хатина нічим не була відгороджена від лісу. Трохи далі, за кущами ожини, виднілась криниця та порослий мохом великий сарай. Широка, протоптана стежка вела прямісінько в гущавину лісу, а от ріденькі стовбури за чималим таким, як виявилося, домом, відкривали шматочки блискучої поверхні ріки.
 - Це ж Тана! - вирвалося у мене.
 - Люблю ловити в ній рибу, - спокійно промовив Артамир.
 - Ви не розумієте, ми ж до неї і йшли! Нам потрібно сісти на корабель, що пливе на південь, у морську гавань...
Чаклун уважно глянув на мене, неначе хотів щось сказати, але вагався. І погляд той дивний був - глибокий, теплий і трохи сумний.
 - Попливеш через Тауду, - всміхнувся самому собі.
 - А що?
 - Ні, нічого.
Дивна у нас виходить розмова. Раптом серед кущів щось зашуміло - майже мені під ноги впала мертва пташка.
 - Поганий знак, - насупився старий, підіймаючи тільце.
Повітря навколо нас загусло та похитнулось. Тепер я бачила все, ніби в тумані. Артамир провів над пухнастою грудкою щиглика рукою й звідтіля випливла яскрава жовта кулька, ледь схожа обрисами на птаха. Тільце в руці чаклуна розсипалося прахом, а сяючий дух блимнув і зник у променях сонця. Навколо все знову стало звичним.
 - Ви...ви що, жрець Ведіна? - в мене подих перехопило від побаченого. - Як так?!
 - Що тебе здивувало?
Та він насміхається наді мною!
 - Нещодавно ви казали, що цілитель. Але ж неможливо одночасно служити смерті й дарувати життя!
 - Хіба? Ти цілителька, але разом зі мною бачила пташиний дух і відпускала його на волю. Значить, у тобі теж є магія смерті.
Я відсахнулася. Азар - Верховний жрець, досить довго не міг зрозуміти, яка в мене сила, а тут якийсь лісовий чаклун за мить розгадав мене.
 - Як ви здогадалися? Навіщо все це?
 - Не те питаєш.
 - Добре. Як можна поєднати дві сили - життя та смерті, Датара й Ведіна?
 - Все просто - вони завжди були поєднані. Не дарма ж кажуть, що близнюки. І, я не жрець Ведіна.
 - Кому ж ви служите?
 - Не служу - наслідую. Я дитя Багатоликого, як і все навколо.
  - Ніколи про такого не чула. Ви говорите дивні речі.
Артамир засміявся й пішов у гущавину лісу, а я розгублено дивилася йому услід.
 - Колись, як закінчиш свою подорож, приходь знову до мене. Впевнений, тоді ти зможеш розповісти не менше дивних речей! - крикнув здаля. - Йди сюди! Ти ж хотіла дізнатися, що з твоїми друзями.
Я поспішила догнати чаклуна. Коли бігла, відчула знайомий медовий запах з відтінками квітів та моху. Повітря зарябіло й ніби розлетілось на клапті. Ліс тепер здавався яскраво-зеленим та прикрашеним золотавим блиском, а на гілках та у траві пустували такі знайомі вже на вигляд лісові духи. Я завмерла. Дивилась і не вірила у те, що бачила. Навколо мене перепліталось та лилося у Всесвіт зовсім інше життя - прихований від людських очей світ природи та її духів. Власне тіло здавалося невагомим, а у серці розливалось приємне тепло, від якого чогось навертались на очі сльози.



Лія Лег

Відредаговано: 17.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись