Слідом за птахами. - Дорога Вогню

Розмір шрифту: - +

2. Дорогами таємниць

Навколо темрява. Такими безсонними ночами мене вабить до себе таємнича і холодна синява небес. Здається, що серед розсипу мерехтливих зірок я впустила своє серце і тепер не можу знайти спокою. Він залишився в далеких і недосяжних нічних вогниках, колючих, дражливих то холодом, то жаром - таких, певно, як я.

Останнім часом зовсім не спиться. Чого б це? Та просто кожну ніч перед очима проноситься день, коли наш експедиційний загін урочисто відправлявся в свій шлях з центральної площі Святорії Хороса. Багатьох прийшли проводжати сім'ї, друзі і гамір стояв такий, наче це народне свято. З перших рядів на мене дивилися схвильовані обличчя мами і старшої сестри. Брат схрестив на грудях руки і недовірливо обводив поглядом стоявших поруч зі мною чоловіків. Лише молодша Гайтанка, так подорослішавша за ті чотири роки, коли я була відсутня, спостерігала за дійством, що відбувалося широкими від захоплення очима. Далі стояла наша бабуся. Їй було вже важко ходити і вона спиралася на дерев'яну палицю, яку насправді терпіти не могла, як і свою старечу безпорадність, але пропустити мій від'їзд вона не хотіла і в якийсь момент по смаглявим зморшкуватим щокам раптово потекли сльози. Новий Хранитель Родомир тільки-но закінчив свою урочисту промову і я стрілою помчала до сім'ї, здивована і зворушена.

- Ну, що ти? Зі мною все буде добре! 

- Так, звичайно. Важко прощатися і не бачити довго.  

   Я хотіла заперечити, але щось зупинило мене - адже ця сильна жінка рідко плаче. Для цього потрібен особливо гіркий, роз'ятрюючий душу привід. Але ж я вже не раз відїжджала і поверталася. Та й вона все своє життя провела в таких подорожах і зупинити її змогла лише глибока старість. Так, неміч і старість, коли важко ходити навіть по власному дому ... Її сльози з іншої причини, але мені навіть думати не хотілося про це.

- Я повернуся, ви і засумувати не встигнете. Не плач, бабуню, добре? Жди чудодійного листя дерева гіннану з півдня, про яке я говорила. Люблю всіх вас ...    

 Пора було сідлати коней, нетерпляче б'ючих копитами об поліровані плити. Підіймавшийся над нами білосніжний храм велично сяяв у вранішніх променях сонця, немов особисто благословляючи зібравшихся на площі людей. Його позолочений купол прикрашали чотири статуї - Деміурги, яким поклоняється наш народ: Земля-мати, Небеса-батько, Датар - творець видимого світу і Ведін - правлячий над світом духів. Я зачаровано дивилася на ці величні людиноподібні обличчя і хоча давно вже знаю історію створення храму, ім'я скульптора і натурщиків, завдяки яким він оживив для нас творців-покровителів, вони не стали для мене менш святими. У мене особливий зв'язок із цим світом, а жрець одного з Деміургів - мій покровитель та вчитель. Мені гостро, як ніколи ще, захотілося побачити його, отримати чергову настанову в дорогу. Чи встигну? Тепер він верховний жрець храму Небес, а колись благословляв у доросле життя і давав мені друге ім'я. Поки навантажували провізією воза, я спішно прослизнула в головний храм. Азар вийде разом з іншими жерцями провести нас і освятити шлях, але тоді вже я не зможу поговорити з ним наодинці. Мої кроки відлунням розносилися під склепінням храму і я уповільнила хід, щоб не порушувати священного спокою і тиші. Прошмигнувши, немов миша, в невеликі дверцята праворуч від входу, я опинилася в довгому коридорі, що розгалуджувався та вів у різні боки. Я була тут не один раз і, прекрасно пам'ятаючи дорогу, вже через кілька хвилин тихенько стукала у потрібні двері.

- Так? - Азар немов стояв і чекав мене з протилежного боку. - Світлого дня, Агідель.

- Доброго дня, святитель Небес. Я вам не завадила?    

 Жрець заперечливо похитав головою. Вигляд у нього був схвильований. Він махнув рукою, запрошуючи увійти і білосніжні шати з блакитною вишивкою потонули в мороці кімнати.

- Чому у вас так темно? - я тихо закрила за собою двері і озирнулась навколо.

- Я розмірковував про сутність одного Деміурга, - Азар вказав рукою на невелику статуетку, самотньо стоявшу на столику біля завішеного важкою тканиною вікна. Незбагненний і темний, як ніч, рогатий творець душ, повелитель духів і хранитель загробного світу був зовсім не тим божеством, якому служив жрець.

- Ведін? Яке відношення він має до вас?

- До мене - не більше, ніж до інших. Але він має особливе значення для тебе.

Я застигла на місці, пильно вдивляючись у вицвілі блакитні очі жерця - тривожні і задумливі. Подих здавлювало важким ароматом курильних пахощів, тонкими димними струменями підіймавшихся від золоченої підставки біля божества.

- Ти знаєш, чому я став твоїм наставником і завдяки чому ти маєш повний доступ до головного храму Святорії Хороса. Тобі судилося стати жрицею, так говорили і говорять усі знамена.

- Так, я пам'ятаю, але ж є певні обставини і моя доля - прийти до цього в зрілому віці. Чи щось змінилося?

- Ні, - похитав головою Азар, підходячи ближче. - Ти сама зрозумієш, коли настане час. Може, тобі буде тридцять років, а може дев'яносто, але справа не в цьому. Я ніколи точно не знав, до якого Деміурга відносяться твої здібності.

- Я думала, раз ви мій наставник, то я належу до храму Небес. Ви ніколи раніше не говорили про це. Чекайте, тут стоїть Ведін ... Ви хочете сказати, що це - мій шлях?

- Так, Агідель - це Деміург, якому ти будеш служити.

- Ні, з чого ви взяли? - я відступила на крок, відчуваючи, як починає з шаленою силою битися серце.

- Я став підозрювати про це з того часу, як помер твій дід. Сни, що бачила ти, не приходять кожному родичу. Ти проводжала на той світ його душу - це істинно було так. У тебе особливий зв'язок з духами і світом, що невидимий погляду - прийми це з честю.



Лія Лег

Відредаговано: 17.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись