Сліпий

Розмір шрифту: - +

Напрямок 3. «Авангардизм»

Вона йшла у повній темряві, навпомацки, дуже обережно, обминаючи різні  експонати: картини, бюсти, скульптури. Намагаючись розпізнати хоч щось.

- Дивно, я сто разів це все бачила, а на дотик вони зовсім мені чужі. Інші – подумала Меланія про себе.

Запрошення на виставку «Невидиме мистецтво», де все проходить у повній темряві,  їй подарувала подруга. Меланія сумнівалась, що це справить на неї якесь  сильне враження. Все ж таки картинами та іншими роботами мистецтва вона звикла милуватись, а не щупати. 

- Але в цьому щось є! – сказала вона, торкаючись до скульптури яка їй нагадувала барельєф «Мадонна на сходах». Ця непролазна темінь розбурхувала її фантазію, та породжувала в уяві химерні образи. І її творчий норов почав прагнути нових ідей та вирішень. Меланія художниця. Та тільки вдома… у своїй майстерні. А так вона доволі успішний дизайнер одягу. Має свій невеличкий бізнес: мережу магазинів по місту, ну і власний виробничий цех. Все таки від свого покликання не зовсім відмовилась, адже щодня малює ескізи нових колекцій одягу. Та в душі вона завжди мріяла намалювати щось велике, що залишить свій слід у цьому світі. Та не склалось, бо закінчивши мистецький університет, швидко усвідомила, що художник завжди голодний. Тому хутко знайшла  альтернативу, закінчила потрібні курси. З її талантом малювання і власним творчим стилем, швидко досягнула комфортного життя. Та свою пристрасть не полишала, леліяла її протягом всього свого життя.

- Дивно скільки разів бувала на виставках, і тільки зараз помітила, як всі голосно теревенять. У темряві все сприймається по-іншому. Найчастішим словом на цьому  заході було слово : «Вибачте». Бо всі присутні час від часу, натикались в темряві один на одного, і постійно перепрошували. У темряві ти відчуваєш себе не чимось окремим, а перебуваєш з усіма на одній хвилі, хоч і нікого не бачиш. Все сприймається чисто на енергетичному рівні. Темрява - руйнує бар’єри. І між людьми, і між людьми і мистецтвом.  Такий висновок зробила Меланія, зі своєї сьогоднішньої  темної пригоди.  

Наступний експонат на який вона надибала, була якась картина. Безперечно Меланія її знала, як свої 5 пальців, кожен відтінок, але чи б вона  змогла вгадати її на дотик? Меланія стала ретельно мацати полотно, відтворюючи кожну випуклість та мазок у своїй голові, намагаючись все зібрати до купи. Та нічого не виходило.

- Я повинна її вгадати, я повинна, це ж моя стихія!  - підбадьорювала себе Міла.  

- Б`юсь об заклад,  це Мона Ліза, - промовив чийсь чоловічий голос в темряві.

- Ви дуже помиляєтесь. – впевнено відповіла жінка. -  Мона Ліза  малювалась у техніці смуфато, що передбачає пом’якшення контурів затушованість, а тут  відчувається рельєфність, густі мазки,  схоже на техніку Ван Гога. У темряві Меланія відчула як її невидимий співрозмовник наблизився до неї, і став сам вивчати картину. Та вона й не думала  трішки відійти  щоб поступитись йому місцем. В одну мить ненароком доторкнувся до нею рукою. Вона різко відчахнулась.  А незнайомець не зважав.  

- Хм, - видав він, продовжуючи вивчати  малюнок, ніяк не реагуючи на Меланію.

- Ви малюєте самі?

- За освітою художник, але за професією дизайнер  -  стримано відповіла вона.

Раптом голос із мікрофону повідомив що зараз ввімкнеться світло, і щоб всі присутні примружили або прикрили очі.

Через хвилину, музей загорівся світлодіодними лампами. Меланія скривилась і закрила очі рукою. Коли звикла до світла, поглянула на картину: 

- Так і є: Ван Гог «Зоряна ніч» -  Меланія переможно захитала головою.

- Браво!, - почула вона оплески і голос того незнайомця. Повернувшись побачила чоловіка у стильних  сонцезахисних окулярах.

- Я вражений вашими здібностями, у вас неймовірне чуття   - підійшовши до неї ближче, промовив чоловік.

- Дякую. – без емоцій відповіла вона. Він почав безцеремонно її роздивлятись не знімаючи окулярів. Вона внутрішньо напружилась, бо не бачила його очей, не могла зрозуміти про що він думає.  А не від того, що їй стало ніяково, таку жінку як Меланія важко змусити бентежитись. Вона завжди знала собі ціну, і багато хто з чоловіків ламав об неї свої хтиві зубки. І не через те, що вона пережила багато невдач на особистому поприщі. Просто звикла вчитись на чужих помилках, на чужих трагедіях. Була в неї одна така трагедія, ніби й чужа, але дуже рідна.  І відтоді пообіцяла собі нікого близько не підпускати, і не один чоловік не вартий бодай хоч однієї її сльози. А таких як цей, вона бачила на скрізь. Не одна в його ліжку побувала, відмітила про себе Меланія. І все таки його обличчя, їй когось нагадувало.

- Орест, - промовив він, підійшовши до неї ближче, - Ми з вами раніше десь зустрічались?  

- Навряд чи , - відповіла вона, навіть і не думавши представлятись. Та й в принципі і йому було байдуже на це. Він простягнув їй свою візитку:

- Є до вас одна пропозиція, ось мої контакти, завтра можемо зустрітись у мене в майстерні.

- Ви що художник? – зацікавилась Меланія.

- Майже, я скульптор.

- Тоді не розумію, які у вас до мене можуть пропозиції, - сказала Меланія.

- Давайте, поговоримо про це завтра, я добре заплачу.

- Дякую, але й сама можу  вам заплатити, якщо треба - холодним тоном відповіла йому.

У відповідь він тільки зжав губи і знову почав витріщатись на неї крізь призму темного скла.

- Якщо передумаєте телефонуйте,  - відповів він і залишив її наодинці.

- Обов’язково – вигукнула йому Меланія, звикла щоб останнє слово залишалось за нею.

Вона дивилась йому услід, тримаючи в руках візитку: Орест Білецький.

- Орест Білецький, Орест Білецький,  - промовляла вона до себе витягуючи із пам’яті уривки спогадів. Похолола. Згадала, те що й ніколи не забувала. Тільки його ім’я та прізвище, викинула із голови як сміття...

- Орест Білецький значить, ну-ну, подивимось, що за пропозицію ви мені підготували? – злорадно посміхнулась вона і направилась до виходу.



Марта Грейс

Відредаговано: 14.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись