Сліпий

Розмір шрифту: - +

Напрямок 8. Романтизм

- Сьогодні рівно місяць, як ти мені позуєш, - тихо промовив Орест, відвернувшись від Меланії, в той час коли вона роздягалась.

- Будемо святкувати річницю? – грайливо відповіла вона.

- Не знаю чи річницю, але точно святкувати прийдеться, від одним рухом опинився зовсім близько біля дівчини. Неквапливо витягнувши з кишені невеличкий папірець.

- Що це? – тремтливими руками взяла невідомий цупкий прямокутник.

- Чек! Твою картину купили.

- Хто? Я хочу знати всі подробиці! Не тямлячи себе від радості вона притулила цей заповітний чек, до своїх грудей, різко відвела руки, бо згадала що вона роздягнута.

- Це дуже впливова людина, відомий митець, тому, просив залишитись інкогніто.

- Боже! – у Меланії виступили сльози. – Десять тисяч доларів?!!! Вщипніть мене, я сплю. Йому так сподобалась моя робота?

- Ну я думаю що так, інакше, чому він би відвалював такі гроші, -  глузуючи відповів скульптор.

Весь день дівчина була сама не своя. Стоячи тут голою, посеред білосніжної майстерні, вона закочувала очі під лоба, і уявляла як вона відкриває свою виставку, десь в Італії, чи можливо в Іспанії? Або навіть у Франції. ЇЇ картини точно виставлять у Луврі. Дурненька мрійниця! Так колись її називав батько,   коли вона приходячи з художньої школи,  показувала йому черговий свій намальований шедевр.

Час пролітав досить швидко, він цих хвилювань, вона навіть не пішла на кухню до Ніни Степанівни, аби потеревенити за чаєм, під час перерви.

Коли творчий день, підбіг до свого кінця, вона почала швидко збиратись:

- Ти що не залишишся? – тихо промовив Орест. – Відсвяткувати?

- Я не знаю… - таким дружнім вона ще його не бачила.

- Одягайся і спускайся на кухню. – наказав він їй.

В домі як ніколи порожньо:

- А де всі? Ніна Степанівна? – Меланія роздивляючись по сторонам, запитала у нього коли він розливав у келихи шампанське.

- Марина зі Златою поїхала до своїх батьків, а Ніна Степанівна щось прихворіла, відпросилась. Він відвів очі від шипучого напою, і прикипів до неї поглядом. Від якого Меланія вкрилась мурахами.

- Вибачте, але якось дивно бачити вас таким галантним. На цих словах він голосно засміявся.

- Я так і знав, ти мене боїшся?

- Ні, з чого ви це взяли? Мені просто інколи буває неприємна ваша манера спілкування.

На мить вони замовкли, розпиваючи виноградно-терпкий алкоголь. Меланія зморщилась від маленьких бульбашок які вибухали їй прямо в обличчя. Орест почав діставати із холодильника сир і виноград.

- А ви хазяйновитий, так вправно нарізаєте сир, не очікувала.

- Меланія, будеш язвити, і я згадаю свою неприємну манеру спілкування.

Вони обмінялись посмішками.

- Знаєте, не зважаючи на те, що ви доволі суворий і трохи соціопат, я вдячна вам за допомогу. Про продаж своєї картини, я навіть і не мріяла. А що ще й за таку суму.

Орест загадково всміхнувся і опустив голову вниз.

- Сподіваюсь і ти мені принесеш удачу у роботі. І моя скульптура вийде вартісною. – промовив він цокаючись з нею, До речі, не хочеш побачити мої деякі роботи. Вони в мне тут вдома.

- Із задоволенням, і обличчя нагадувало солодкий блискучий мед, з п’янким присмаком шампанського.

Вони піднялись на другий поверх. До просторої зали. Там стояло дві фігури: чорного кольору чоловіча, і білого – жіноча.

- Вони гарні, але чому у них немає очей? Давно хотіла запитати?

- Я скульптор я так бачу, засмівся той, - А  якщо чесно, мені так подобається, в цьому є певна велич.

- Я б сказала це моторошно. Мене сковує страх, коли я дивлюсь на них.

- Всі так говорять коли їх бачать, і знаєш це в них і приваблює. Це як пекло, страшне неприємне а скількох у свої тенета вже затягнуло. Воно заманює.

На цих словах світло у кімнаті зникло:

- Мені реально страшно, -  у  відповідь вона почула лиш як він істерично схлипує від сміху.

- Оресте, ви тут? Я боюсь темряви, скажіть щось. Вона почала розсікати темряву руками, намагаючись нащупати його.

- Заспокойся, це електричний щит вибиває. Зараз піду увімкну, таке у нас часто буває. Все ніяк не викличу електрика. Зачекай хвильку, зараз я прийду.

- Я звами Оресте, вона вчепилась в його рукав.

- О Господи, це просто темрява, просто вибило щит,  - він буквально вирвався з її міцною хватки.

У пустому триповерховому будинку вона залишилась сама. Було страшно. А навкруги мертва тиша.

Раптом на першому поверсі почула якийсь стук.

- Оресте? Ви там? – скрикнула вона, намагаючись опанувати свій страх. У відповідь - нічого.

Ну добре, рішуче промовила вона і вийшла з кімнати, прямуючи у невідомому напрямку десь по коридору. Витягнувши руки перед собою, вона натрапила на якісь відкриті двері. Думаючи що це вихід на сходи. Але це була якась кімната. А навкруги хоч око виколюй. Темінь.

- Це напевно Ореста кабінет,  - вдумливо промовила вона, коли наткнулась на стіл, який стояв у центрі.

Світло нарешті з’явилось. Яскравий і палаючий поринув із коридору в цю темну кімнату. Меланія підійшла до вмикача. Натиснула і…і збожеволіла від люті. На письмовому столі лежала її картина. Картина яку купили.

Вона стояла в ступорі, навіть тоді коли почула його кроки, які направлялись до неї. Вона поглянула на нього як на чудовисько.

- Я тебе ненавиджу. – крижаним тоном промовила вона. Оресте, я тобі повірила?! Як ти міг, так зверхньо маніпулювати моїми почуттями. Ти мені збрехав нагло і підступно. А я розмріялась що в мене талант. І що можливо в мне щось вийде. Навіщо ти зробив? Відповідай?! – вона вдарила його у груди рукою. Він навіть не здригнувся. – Тобі весело грати з людьми? Чи ти просто хотів так мене затягнути у ліжко, я не розумію. – продовжувала вона крізь сльози.



Марта Грейс

Відредаговано: 14.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись