Сліпий

Розмір шрифту: - +

Напрямок 9. Конструктивізм

- Ти ведеш подвійну гру! – сказав Макс, роздивляючись скульптуру.

- Якби я не знав, хто така ця Меланія, я б скоріше за все,  з нею і не зв’язувався. Ну сам подумай, успішний бізнес, життя в шоколаді, і вона погоджується  мені позувати? Підозріло, чи не так? -  відповів Орест.

- То вона клюнула на тебе? Ти  з нею спав? 

- О  так, це було освіжаюче. А головне, це так кумедно, коли вона думає, що мене водить за носа, а насправді я її.

- Може ну його? Скажи їй, що ти все знаєш і вижени.

- Ти що! Мені потрібно доробити скульптуру. Вона мені потрібна. Але я буду завжди на крок по переду. Дякую Максе, що тоді все рознюхав.

- Ти просто монстр  -- сказав Макс, потираючи руки.

Вони стояли і обговорювали робочі нюанси. Морок і підлість панували в цій кімнаті. Цікаво чи розумів Орест який він покидьок? І про що він думав, дивлячись на силует жінки з глини? В нього був дивний дар, майстерно ліпити з глини, і майстерно ламати чужі долі.

Двері навстіж розкрились. Зайшла Меланія, ще чарівніша, зігріта сяйвом незрозумілих для неї почуттів. Дівчина із золотими локонами, сколихнула волоссям, і воно заграло немов море хвилями. Чоловіки були осліплені, а вона й не зрозуміла, що насправді читалось в їх обличчях. Кожен з них, мав на неї свої плани. От тільки які? Вона занесла в цю кімнату скільки світла, не підозрюючи наскільки багато тут бруду.

- Меланіє, ти сьогодні рано. – сказав Орест, підходячи до неї.

- Ти ж казав, що залишилось мало часу. Треба спішити, через півтора місяці, треба здавати скульптуру.

Він нічого не відповів, лиш поцілував її в щоку. А Меланія тим часом, гидливо роздивлялась Макса. Тому що розуміла, що то справжня боязка гієна, яка крутиться завжди там, де чує мертвечину. Коли друг Ореста залишив їх на одинці, Меланія почала роздягатись:

- Чому Макс приходив? – розстібаючи ґудзики запитала вона.

- А так, просто в гості. А що? – Орест з цікавістю подивився на неї.

- Нічого.  - потупила очі вниз.

- Ну що готова? Ти сьогодні така зваблива. – протягнув митець. 

- Скульпторе, не відволікайтесь,-  серйозно промовила вона.

- Слухаюсь моя Венеро! – промовив він, і закотив рукава сорочки.

Меланія відчувала від нього якусь фальш, та не могла вловити. Вчора вона витягнула з його сейфу потрібні документи для Макса.  Іще якісь рахунки. Дівчина остаточно заплуталась у собі. І бажання помсти розвіювалось як ранковий туман. Він і так майже покараний долею, хто він буде без зору? Переконувала вона себе. А із спогадів  виринали страшні картини минулого,через що їй довелось пройти, завдяки Оресту.   Та тільки но, вона дивилась в його очі, все відлягало, забувалось. Дівчина почала захоплюватись ним щиро, із усією силою.  Сьогодні він запросив її у ресторан.  Меланія усвідомлювала що поступилась своїм принципам: ніколи не зв’язуватись із одруженими. Її гнітючий стан підсилювався ще й тим, що вона була в гарних стосунках з Мариною. Їй ставало все важче дивитись їй у очі. А йому  -  ще томливіше. Що він з нею робить?   

- Ти якась сьогодні дивна, сказав Орест, на мить відірвавшись від роботи.

- Нічого, задумалась, скоро ти доробиш свою скульптуру, і що далі? – ніби ударною хвилею, вона вдарила його своїми словами. Він замешкався, шукаючи відповідь:

- Давай будемо вирішувати проблеми, по мірі їх надходження. Я над цим не замислювався. Мені з тобою добре… його перервав  шум дверей, якісь хтось із усієї сили шарпнув:

- Тату,  - в кімнату увірвалася юна дівчина. Її волосся було зеленого кольору, а в брову вп’явся пірсинг.

- Злато скільки разів тобі казати, не вривайся у мою майстерню, коли я працюю! – Орест дуже розлютився, а Меланія перелякано швидко натягувала на себе халат.

- Розслабся тато, я вже доросла.

- Що тобі треба, доросла? – суворо промовив він.

- Дай грошей, хочу купити собі  один суперський прикид, на випускний.

- Тільки через мій труп, Злато! Мама сама тобі вибере сукню. Я тобі грошей не дам, бо хочу щоб моя дочка була в гарній сукні, а не в костюмі вампіра.

- Фуу, ти ж знаєш я ненавиджу мереживка, бантики і стрази. Я не хочу бути як ці силіковані курки однокласниці! – почало верещати дівчисько.  

-  Злато заспокойся і вийди, розмова закінчена, ми з мамою вже все вирішили. Ти підеш в елегантній вечірній сукні. Як всі! Крапка! – виховним, спокійним тоном відповів тато.

- Я краще голою піду! – закричала Злата і тупнула ногою.

Меланія в душі сміялась, ця бунтарка викликала в неї захоплення. Вона так безстрашно брикалась з Орестом. І це явно виводило його з себе, хоч він і тримався, як міг.

- Злато, привіт, протягнула їй руку Меланія, - вибач що втручаюсь у твою розмову з татом. Але я б могла тобі допомогти.

- Ти?! – дівча недовірливо зиркнуло на неї. 

-Так. Я дизайнер. І думаю ми могли знайти компроміс між батьками і тобою. Хочеш я намалюю пару ескізів суконь, в твоєму стилі? А ти вибереш найкращу.

- Це яку? – зацікавилась дівчина.

- Прикольну, і ти будеш в ній стильною, ефектною відьмочкою. Хочеш?

- Не знаю,  - цмокнула вона, витягнувши губи.

Меланія подивилась на Ореста, а він покрутив пальцем у скроні, мовляв: «Ну ти і дурепа, краще тобі не зв’язуватись з нею». Злата це помітила і сказала:

- Я згодна, мені все одно нічого втрачати, голою йти теж не варіант.  – і в образі переможниці вийшла із майстерні.

- Я тобі співчуваю, але сама напросилась, -  сказав скульптор Меланії.

В ресторані грала тиха джазова музика. У закладі було майже безлюдно. Орест із Меланією усамітнились у найвіддаленішому кутку.



Марта Грейс

Відредаговано: 14.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись