Сон

Розмір шрифту: - +

Сон

Сон

 

На моє праве плече лягла чиясь рука саме в той момент, коли мені вдалось подолати спротив протягу і штовхнути двері до вестибюлю станції метро. Обернувшись, я зустрівся поглядом з нею. Очі зеленого відтінку штовхнули мене в прірву спогадів і єдине, що я почув: «Не змушуй мене повертатись до тебе знову».

Повз мене проходили люди, хтось випадково штовхнув плечем, хтось спеціально виматюкав. А я не міг згадати, куди я спізнювався на цей раз. Врешті-решт,  я пройшов до станції, купив квиток і сів на потяг не в той напрямок. Можливо, це була випадковість, але щось підказувало, що цей потяг мчить крізь темряву до інакшого життя. Не хорошого і не поганого, просто інакшого.

Загалом, кожен з нас цілком звичайна людина. І бачимо ми лише те, що хочемо бачити. Ось такий егоїзм довжиною в життя. Але такі галюцинації точно небажані. Колись я вже бачив Її, дихав Нею, йшов до Неї. Це було так давно, що пам'ять не змогла втримати, ані ім’я, ані адреси. Лише уривки спогадів і колір очей. А ще щемливе відчуття оманливого щастя. Так давно, мов у іншому житті, я йшов до Неї і заблукав. Відчинив знайомі двері і опинився в незнайомому світі. Гидкому, брудному, побутовому. Цей світ побудований з павутиння, яке заплутує і не дає рухатись. Там одне й те саме небо кожного дня, а замість зірок – чиїсь негаснучі недопалки на брудному асфальті. Я заблукав у цьому світі, де за кожним рогом спокуси та отруєні ножі. Якась частина мене переконана, що я завжди там жив і мені це подобалось. Мовби, старовинна хвороба прокинулась в мені і потягнула до знайомого хоспісу – помирати серед таких самих безнадійних, заплутаних у павутинні квартир, машин, людей.

З цих думок сталевим гаком мене витягнув металічний голос, що сповістив про наступну станцію метро. В останній момент я спробував вискочити з дверей вагону, але кремезний чолов’яга на станції вдарив мене у груди і проричав: «Не смій прокидатись!». Я влетів назад, збивши з ніг кількох пасажирів. Автоматично вибачаючись, я не міг згадати, де я його бачив. Чи по той бік пістолету, чи то у дзеркалі.

Я їхав далі, від місця зустрічі, збільшуючи час свого запізнення, віддаляючись від усіх тих елементів, що складають моє життя: родина, робота, квартира, друзі. На наступній станції мені вдалось таки вийти, переконавши себе, що краще зовсім не прийти, аніж спізнитись. В кишені куртки лишалось шість цигарок. Вийшовши на поверхню, в малознайомому районі міста, рука сама дістала цигарку, той самий чоловік, що вдарив мене у груди підніс запалений сірник і прикурив мені. Перш ніж я встиг щось спитати, він побіг прямо на дорогу. Його збила вантажівка з  меблевого магазину, в якому я замовив новий диван. Такий знайомий мені невідомий розсипався на моїх очах тисячами пір’їнок, яких все одно ніхто не помітив.

Все що мені лишилось – ошаліло затягнутись власноруч отруєним повітрям і видихнути такий солодко-гіркий дим. З цього диму виринула Вона, вбрана у свою грайливу посмішку, і прошепотіла: «Це всього лише сон». З другою затяжкою Вона розвіялась димом. Змирившись з стрімким крахом звичної реальності, я згадав важливу деталь. Ніч, коли я почав свідомо руйнувати власне життя. Як і третина населення цього клятого міста, я систематично нищив свіже, правильне повітря, турботливо очищене комунальними деревами, черговою порцією нікотину. Навіщо? Можливо, так легше іноді перевести подих і заспокоїтись. Чи це такий собі пасивний спротив світу зламаних мрій та розбитих сподівань? Вбити себе трохи швидше, зробити підкоп з цього довічного ув’язнення, яке помилково назване життям. Розвіяти димом важелезні кайдани. Хто знає? Лишилось п’ять.

Йдучи далі, я намагався зрозуміти, що коїться. Чому на мене полює власна свідомість? Серед дороги, в порушення всіх звичних правил, стрімко розвернувся байкер. Він спинився посеред тротуару, загородивши мені шлях. З чорного шолому долинув мій власний голос: «Друже, не вкажеш шлях?». Позаду нього, у коричневій шкіряній куртці сиділа Вона. Її слова «Він не може згадати» потонули у гуркоті мотору мотоциклу, що рвонув з місця. Вихлопні гази пахли грозою. Почалась злива і палити було важче. Лишилось чотири.

Це місто любило мене. Мов досвідчена повія, воно щосили старалось сподобатись мені. Кав’ярні, бари, старі будинки і друзі затуляли собою гнилі під’їзди, запльовані провулки і сміття на вітринах магазинів. Улюблений краєвид опинився зразу за рогом вулиці, якою я зазвичай повертаюсь додому. Це принесло мені спокій та дозволило взяти себе в руки. Пішохідний міст над дорогою дозволяв згори дивитись на центральну площу, будинки, парки. На серці мало стати спокійніше, але мене бентежив сильний вітер, що не давав насолодитись краєвидом і змушував мружити очі. Я не витримав і розвернувся, упершись в поручні мосту спиною. Напроти мене починалась дорога в гори. Дорога, яка обов’язково мала закінчитись дерев’яною хижою, новими вершинами і старим лісом, який шумів тисячу років тому і колихатиметься ще тисячу років. Дорога, яку я бачив тільки у снах. Я так хотів піти туди.

Потім мені сказали, що мене зняли з поручнів мосту над автомобільною дорогою за якусь секунду до стрибку. Стурбований друг був поряд і щось казав. Я не міг зрозуміти, що саме він питає. Лише почув прохання якомога швидше повернутись додому і прохання не турбуватись про згорток під курткою. Лишилось три.

Телефон розривався від дзвінків. Знайомі і незнайомі номери, родина, коханка, друзі, вороги. Всі намагались сказати мені щось важливе, втримати увагу, оплести павутинням своїх ідей та проблем. Мій втомлений мозок не міг більше ігнорувати цей гучний шматок пластику, який так швидко підкорив мої рефлекси. Маленький пристрій з великою владою. Він керує, коли мені прокидатись, нагадує про речі, які можна було б і забути, знаходить мене всюди і транслює у душу потоки чужого життя. Теплий і знайомий голос на самому краю свідомості прошепотів мені «Візьми телефон. Лише поглянь, як він виглядає насправді». З кишені, яка розривалась від дзвінків, я витягнув отруйну гадюку. Вона шипіла і плювалась словами, на кшталт «ДЕ ТИ?! ВІДПОВІДАЙ! СЛУХАЙ НАС! ПОВЕРНИСЬ!». Після приступу огиди і осатанілого товчення змії чоботом, я побачив свій вже розтрощений телефон у калюжі. Її зелені очі дивились на мене з натовпу. На мить, мені здалося, що я згадаю Її ім’я. Але натовп сховав цей здогад від мене своїми широкими спинами і сталевими плечима. Лишилось дві.



Олег Мрієнко

Відредаговано: 07.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись