Сонечко v.2

Розмір шрифту: - +

V.

Юра Майєм готувався до тривожної ночі, але щойно перетнув поріг квартири, як втома накрила його важезною залізної ковдрою. Він заснув вдягненим на шкіряному дивані просто у вітальні - а на ранок найперше заприсягнувся його спекатись.

Родимок стало відчутно більше – на писку, на п’ятах, під волоссям. Всюди. Він більше не впізнавав себе у дзеркалі і нервово сіпався, коли у поле зору потрапляла будь-яка частина тіла - мозок її не впізнавав. 

Цього разу дорога до лікарні відняла чи не половину дня. Юра біг вулицею як налякане кроленя – широкими стрибками від машини до машини, від куща до куща, -  уникаючи відбиваючих поверхонь і, по можливості, будь-яких перехожих. А раптом його впізнають? Не по обличчю, звичайно, а по портфелю, чи краватці, - що тоді говорити? Збрехати? Сказати правду? Чужий досвід не мав прецедентів, щоб від них будувати нову систему поведінки, а власний вийшов з ладу і не міг приймати особисті рішення. Тільки по дванадцятій він нарешті злетів на другий поверх лікарні, збив із ніг репучу від крохмалю медсестру і без стуку вломився у кабінет лікаря Ліховського. 

Сивий чоловік підняв голову від паперів і махнув рукою на табурет. Захеканий, впрілий плямистий пацієнт рухнув на сидіння й одразу неприродньо хитнувся вбік ніби зламана лялька, що їй потрощили шарнірні з`єднання між тулубом і кінцівками – хитка табуретка крутнулась на одній металевій нозі. Хвилину сиділи мовчки. Юра силувався запитати, з`ясувати бодай щось - нехай би вже нарешті сказали, що він помирає, чи що помре, чи навіть що він вже помер, аби тільки припинити невизначеність. Голос  йому не корився, а руки дрібно трусились. Першою, сумним надривним тріском, озвалась іржава табуретка, що їй передались панічні коливання судомно наляканого тіла. 

- Не нервуйте так, пане Найєм. Ваша істерика заважає вас лікувати. Хоча направду, я не певен чи це потрібно… , - Ліховський звів на Юру втомлений погляд. Очі його запали глибше, світили як два прожектори й у білому оточенні медичної фарби, здавалось, горіли місячним нездоровим сяйвом. У них ясно читалась лихоманка безсонної ночі і години плідної опівнічної праці. Найбільше виснажили лікаря пустопорожні балачки колег.  

Ось уже зо чверть століття ім`я Ліховського в медичних колах промовляють із драматичним придихом, тож варто було йому уголос визнати, що він не дасть ради із черговим пацієнтом, як довкола зібрався совиний парламент. Імениті дерматологи, імунологи й психіатри  пропонували стратегії лікування від лазерного видалення до прикладання п’явок. Ліховський сперечався, зриваючись на інфернальний хрип,  - п’явки не годились, а до припарок він ставився вкрай упереджено. Туманна думка про те, що все це медичне збіговисько міркує у хибному напрямку, не давала йому спокою. Аж після третьої ночі справа пішла на лад і дискусія набула ознак конструктивного діалогу, втім, Ліховський не квапився викладати його результати пацієнтові – бракувало, щоб той просто тут врізав дуба.

- Тобто «не треба лікувати»? Маєте на увазі, вже запізно? Але я ж себе прекрасно почуваю, точно як і вчора і позавчора … - Юра нишпорив поглядом по столу поки свідомість генерувала фатальні висновки. Ліховський не ворушився, бо знав напевне, що пацієнт сам собі найгірший ворог – якщо вже вирішив сконати, то так і буде. – Невже ви таки певні, що я помираю? І жодної надії немає? 
 
-  Що ж, якщо ви вже про це заговорили … - всупереч медичним теоріям про перебіг хвороб на ранніх стадіях виявлення, досвід Ліховського свідчив, що починати лікування допоки пацієнт вірить, що його вже поховали – марний клопіт і пустопорожнє розбазарювання медикаментів. Натомість, варто лише зачекати, поки минуться три стадії усвідомлення і ефект від терапії буде в сотні,  а то й тисячі, раз потужніший. Головне, не сплутати їх прояви і дочекатись найбільш сприятливого одужанню етапу – коли організм сам здолає всі симптоми і для остаточного зцілення знадобиться тільки йодова сітка чи подорожник. Ліховський терпляче чекав і відверто насолоджувався видовищем - перетворення людини, яка щойно крючилась в уявній передсмертній агонії, на повносправного пацієнта із шансами на одужання. 

Найважчі стадії, себто  «я помру у лютій агонії від хвороб, на які ніхто не хворів останні півстоліття» і «я прожив непогане життя», Юра минув вкрай швидко, опинившись на єдиній життєствердній ділянці - «нумо послухаємо дипломованого спеціаліста». За хвилину руки йому перестали сіпатись, а погляд набув ознак осмисленого сприйняття реальності і Ліховський нарешті наважився розтлумачити йому своє припущення:

- Пане Найєм, ваш організм справді не виявляє жодних ознак хвороб чи клінічно небезпечних патологій. Втім я, і дехто з колег по медичному цеху, переконані що ваш випадок значно складніший, ніж будь-яке з відомих нині захворювань. Бачте, ми переконані, що це початок нової гілки в історії людства. 
-  Чого початок? Якої гілки початок?

-  Так, пане Найєм, це нова гілка еволюції. Звісно, якщо наше припущення підтвердиться. Ми вважаємо, що ваш організм мутує. Не зовсім так, як це відбувалось раніше, і, звісно, набагато швидше, але все ж … мутує. Чи відомо вам, що людський організм змінюється, аби виживати у різних умовах? До прикладу, люди, що мешкають у горах мають більші носи, аби краще дихати в умовах іншого атмосферного тиску? Гадаю, у вас той самий випадок – тільки кардинально навпаки. Є припущення, що ваш організм мутує аби змусити вас змінити ареал проживання. І судячи з того, що ви поступово перетворюєтесь на темношкірого – ваш організм жадає мешкати десь у Африці. Ви ніколи не хотіли переїхати поближче до Екватора?  
 



Оля Зінченко

Відредаговано: 04.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись