Сонячне кошеня

Розмір шрифту: - +

Частина 6

Олена

Безмежний степ що, наче море, простягався навкруги допоки сягав погляд. Перед нею пагорб вкритий високою, золотавою від вечірнього сонця, травою, кілька поодиноких дерев, що наче загублені душі розкидано у степу, як безмежному всесвіті. На вершині пагорбу стоїть висока, зроблена з каменю і скла надгробна плита у вигляді полум’я. Скляні жовті, червоні, зелені вставки зібрані під ажурним металевим каркасом, пропускали крізь себе і переломлювали сонячні промені. Здавалось наче це і справді заточене в камінь полум’я. Живе, вічне, тендітне і безсмертне одночасно. Олена дивилась на нього і дивувалась майстерності людини, яка таке зробила в пам'ять про неї. Вона таке не заслуговує, ніколи не заслуговувала.

Повільно пройшовши по високій некошеній траві, дівчина опинилась на пагорбі перед самою могилою, не вперше оглянувши знайомий напис латиницею. Її ім’я, знайомі дати. Вона вже не вперше тут і явно не в останнє. Колись давно, вперше опинившись на цьому місці, вона дуже злякалась, потім остервеніло намагалась щось змінити: втекти, стерти надписи, знайти когось, хто пояснить що це і звідки. Та що б вона не робила, періодично знову опинялась тут – і все було незмінним. З часом Олена звикла, і зустрічала цей пагорб як старого друга. Ну знає дату власної смерті і місце поховання, ну то й що? Зате, схоже, на те, що смерть раніше даної дати їй не світить ні за яких обставин – і то непогано. У всіх мінусах потрібно шукати плюси.

Олена вкотре оглянула знайомий пейзаж. Колір скляних каменів поступово змінювався з різнобарвного до червоного, темно червоного, а потім, коли сонце остаточно сховалось за обрієм, полихнуло зеленню, і Олена відчувши знайоме поколювання в пальцях та тупий біль в серці, рвучко повернулась у реальність.


 

Вона знову була на руках у хірурга, знову в парку, от тільки сам чоловік, ступивши по інерції пару кроків, стомлено прихилився до найближчого дерева, його сонячне чудовисько висолопивши язика лежало нещасним комірцем на плечі, а біля ніг розтягнувся ледь живий чорний кіт. Залишки чорної тіні, що втягувалась пальці дівчини, пояснювали не найкращий стан її рятувальників. Познайомились з її «друзями». Так, це ще нікому не подобалось.

-Здається вам варто мене поставити на землю. - промовила Олена, акуратно вислизаючи, (вдруге за цю добу!) з рук ледь знайомого чоловіка і сама притримуючи його, підозріло похитуване вітром, тіло.

-Так, мабуть.- чоловік втомлено прикрив очі.- Які гарні в вас візитери. Добре, що в не у всіх моїх пацієнтів такі.

-Пощастило.

-Ми ще одного такого просто не переживемо. - подало голос кошеня, відкривши одне око та повільно піднявши змучену мордочку. Схоже малечі дісталось суттєво.

-Не прибідняйся, з твоїми даними, ти маєш краще виглядати. – підділа кошеня Олена. Бо це створіння і справді виглядало як чисте світло, тож мало бути сильнішим, а поводиться як мала дитина.

-Виглядаю, як можу, - тваринка невдоволено відвернула мордочку.

-І що в нас далі за планом? – спитав Ігор, обережно присівши просто на землю. Ноги в нього помітно тремтіли, хоча загальна слабкість и тремтіння ніг, то найменший ефект який бачила Олена від зустрічі пересічного громадянина з тінню. Найчастіше все закінчувалось смертю, іноді божевіллям, іноді переляком до півсмерті, і блоком пам’яті на ці події. Але ось так, спокійно, на її пам’яті людина вперше реагує, а отже не така проста це особистість. Втім, одне оте сонячне кошеня, як показник, багато чого варте. Простягнувши руку, Олена доторкнулась до лікаря і відчула знайоме поколювання. Темна енергія. Шматки тіні, чужий біль, власний схований якнайдалі біль, туга, безвихідь… Стільки болю… Я же ти живеш?


 

Ігор


 

-Зачекай, не поспішай. - молода дівчина зі сміхом тікала від нього по яблуневому саду. Світла легка сукня та золотаве хвилясте волосся, красиво відтінювали засмаглі руки, шию. Яскраві сині очі мружились від сонця. Він наздогнав її, підхопив на руки, закрутив, відчуваючи неймовірну ніжність і щастя, що переповнює душу.

-Ну, все, спіймав, зупинись - зі сміхом просила красуня, але він зупинився лише коли вона почала його цілувати, бо просто подих перехоплювало від почуттів…


 


 

Сірий дощ на цвинтарі йшов рівномірно і тихо. Вже давно всі пішли, і тільки він стояв, дивився на таке рідне, знайоме обличчя на пам’ятнику і до цих під не міг зрозуміти, як же далі йому жити.

- І навіщо взагалі жити без тебе?- прошепотів він, дивлячись на камінь, але як наяву бачив перед собою її. Кохану, дружину, якою вона не встигла стати, щастя, яке він не зміг втримати. В цей момент задзвенів телефон, Ігор дістав його з глухим невдоволенням (яскравим останнім часом був лише біль) одночасно відсторонено дивуючись, оскільки пам’ятав, що вимикав це набридливе досягнення техніки. Хотів побути в тиші поряд з нею.

- Алло?

- Ігоре, вибач за дзвінок, але в нас тут твій пацієнт відмовляється від операції, якщо її проведеш не ти, а стан критичний. А ця падлюка в свідомості, і так же і загнеться, якщо буде опиратись. Вибач звичайно, я розумію що тобі не до цього, але він в мене під кабінетом сидить і намагається двинути коні прямо на стільці.

- Добре, готуй операційну, я їду. - відповів чоловік і натиснув клавішу відбій. – Як скажеш, кохана. – з гіркою посмішкою кивнув він головою, звертаючись до фото на темному мармурі. Повільно розвернувся і пішов від могили, вийшов на алею, попрямував до виходу з кладовища.


 

Ігор помотав головою, відганяючи цінніші понад усе спогади, давно заховані якнайдалі, та з подивом дивлячись на світловолосу дівчину яка тримала його за руку і уважно дивилась в очі. Він не одразу зрозумів де він, хто перед ним і чому йому так боляче. Боліла шия, руки, ноги, але то були дрібниці, найбільше боліла душа, яку він вже давно вважав спопелілою.



Оксана Усенко

Відредаговано: 05.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись