Сонячне кошеня

Розмір шрифту: - +

Частина 8

 

Олена

Олена спостерігала за тим як літак заходив на посадку, звично ковзаючи поглядом по сріблястій поверхні Дніпра, новобудовам, житловим кварталам і намагаючись згадати скільки разів вона бачила це місто з висоти пташиного польоту. Десятки? Сотні? Останній раз вона тут була рік тому, заскочила провідати рідню та отримати обов’язкову порцію нотацій про шило в сраці і непутящу долю. Так доля в неї на путню не схожа, проте не вона ж її обирала. Їй просто вручили це «щастя», не питаючи дозволу чи побажань самовпевненої школярки. Та, як показало життя, пояснювати щось комусь, то взагалі марна справа. Люди самі зроблять висновки в залежності від того, що хочуть бачити.

Можливо їй варто було б пояснити своєму супутникові, що вона таке (як влучно висловилась балакуча малеча), та дівчина не певна була, що йому це цікаво. Людині, що живе з такою прірвою в серці, має бути взагалі байдуже до інших, а він рятує життя, сердиться, сміється, іронізує та і просто живе. Як він примудряється жити з отаким? Сильний. На диво сильний. І добрий. Ця доброта, хоч і замаскована іронією, є занадто неймовірною, щоб бути справжньою. Проте нещирості вона також не відчувала. Хірург був прямий і безжально чесний, як клинок скальпеля, яким він так вправно орудує. Олена такою ніколи не була. Ані щирою, ані доброю. Щирість неможлива була при її способі життя, а доброта. Доброта і любов до ближнього, то давно не до неї. Вона взагалі не дуже любила людей, якщо не сказати гірше. Чи то їй гарних особистостей мало траплялось на шляху, чи то шкідливо бачити приховані мотиви доброти - вони зазвичай дуже розчаровують. Складно відчувати дяку до бабусі, що клопоче над тобою, лише тому, що вважає за необхідне продемонструвати односельчанам свою турботливість, та потім всім в пику тикати їх байдужість. Важко мило посміхатись галантному чоловікові, що подумки тебе вже роздягнув, оцінив і прикидає який бордель краще заплатить за це тіло. Важко любити людину, яка зверхньо-гидливо кривить обличчя при появі безхатька, що збирає пляшки на зупинці, а сама нещодавно вивезла в сусідній лісок два мішки побутового сміття і труп собаки на придачу. Важко співчувати натовпу, що легко ведеться на провокації і здатен втоптати в багнюку свого співвітчизника лише тому, що хтось там крикнув «Ату!». Складно гарно ставитись до тих, хто легко приносить в жертву когось, аби лишень власна шкура була ціла. Проте Ігор випадав з її сформованого стереотипу, і це відверто вражало, викликало цікавість і бажання допомогти. Незвичне бажання, треба сказати. Доброю самаритянкою Олену ніхто б не назвав, з її талантами – не несе смерть направо і наліво, і то добре. Але цьому, наїжаченому добродію справді хотілось допомогти. Хоч трохи. Так, весь біль вона з нього не витягне, бо він його просто не випускає, але якусь частину, можна спробувати. Можливо це буде непогана дяка за допомогу. Як не крути, а він її двічі врятував, якщо не від смерті, то від дуже поганої участі. Просто так врятував, не чекаючи компенсації, не маючи планів, навіть не сприймаючи її цікавою жінкою.

 

 

-О, це ж треба, яке свято! - зустріла матір Олену в дверях рідної квартири іронічною фразою. Висока струнка жінка з’явилась в коридорі, варто було дверям відчинитись. Коротке, біляве як і у Олени волосся, зібрано у хвостик, халат в дрібну квіточку, кімнатні капці. Наче дзеркальне відображення, але старше. Олена ззовні була дуже схожа на матір, а от за характером – повна протилежність. Дівчина завжди любила азартні атракціони, спонтанні рішення, тварин і подорожі. Матір нескінченно шукала зиску, терпіти не могла всіляких «блохастиків» і найпершим щастям для жінки вважала гроші, стабільність, вигідний шлюб і порядок в домі. Тож спільну мову вони не те що втратили давно, а мабуть ніколи не мали. З раннього дитинства Олена відчувала себе дурним довіском, що здатен лише плутатись під ногами, заважати та відволікати від серйозних справ. З роками краще не стало. Дівчина просто зайняла глуху оборону, а матір не полишала спроб наставити дитину на «шлях істинний». Майже баланс, щоб його.

-А на дзвінок чому не відкрила? - спитала на автоматі гостя, яка вже сподівалась, що дома нікого немає. Угу, так пощастити просто не могло. Не при її вдачі. Три срібні кільця над бровою почали звично поколювати – гарно мати маму – енергетичного вампіра, одразу й захист тимчасовий перевірити можна. Поки що працює. Добре, що хоч Ігора полишила на лавці під будинком. Сімейні розборки не те, що цікаво спостерігати, принаймі лікар не скидався до того, хто зрадіє демонстрації чужої брудної білизни. А сонячній малечі так взагалі не варто бачити її рідню, бо легко винесе мозок знущаннями і критичними зауваженнями.

-Чого я ото буду бігати до дверей задарма? Важливих гостей не чекаю. - величаво піднявши підборіддя, відповіла та. Ось вся вона у цій фразі, подумала відсторонено дівчина, розглядаючи деякий час господиню квартири. Потрібних людей не чекала, а всі інші не цікавлять. Хоч подохни, під дверима, без вигоди і пальцем не поворухне. Власне так дідусь-сусід і помер колись, та її це не змінило.

-Вітаю.- кивнула блудна дочка, ставлячи рюкзак на тумбу біля входу.

-Шило в сраці явилось, не запилилось. – легко, зі старту, завела улюблену «пластинку» «найрідніша людина». Дівчина не сперечалась, бо справді додому з’являлась не часто, а дзвонити регулярно взагалі не мала звички. Тож сьогодні, завітавши за деякими речами, які могли знадобитись вночі, вона одночасно «вбивала двох зайців» - повідомляла, що вона жива і одночасно давала матері можливість згадати улюбленого цапа-відбивайла.

-І не набридло тобі? Скільки можна носитись по світу? Коли ти вже візьмешся за розум? Вивчишся, знайдеш нормальну роботу? – між тим продовжувала висока невдоволена жінка, стоячи в дверях. Не те щоб її дуже цікавили відповіді, просто змовчати чи змиритись з діями дитини, що не виправдала сподівань ця людина фізично не була здатна. Ну то й байдуже. Не звикати. Зате на деякий час Олена, як об’єкт більше підходящий для критики та ретельного перемивання кісток, відволіче від справ Юлі, молодшої зведеної сестри, якій можна лише поспівчувати. Зразкова, тиха, слухняна донька, вчиться, в ВИШі, не бігає на гульки до ранку, не приносить додому різних бродячих «розсадників блох», не зникає з першим ліпшим хлопцем у чужій країні. Ідеальна дитина, от тільки і цей варіант матір цілком не задовольняє. Все одно все не зовсім так, не зовсім те…



Оксана Усенко

Відредаговано: 05.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись