Спати мені не хотілося

Памятаю, я лежу у холодній кімнаті твого будинку, і прислухаюся, як ти молишся в темноті: «Дякую тобі, Господи, дай мені, Господи». Коли ти заснула, я згадую все, що знаю про тебе.

Якось ми сидимо біля ганку, і ти співаєш: «Візьми, візьми піску жменю, посій його на каменю, як той пісок житом зійде, тоді милий з войни прийде». Я поглядаю на тебе і думаю: хіба можe пісок зійти житом, та ще й на камінні?

Одного разу я намагаюся перелізти через поржавілу сітку, що огороджує подвіря, бо не хочу залишатися з тобою, але сітка прогинається, і я падаю на землю. Крізь сльози дивлюсь на побілені вапном стіни. Раптом підбираю грудки землі і кидаю їх в ганок. Ти виходиш з дверей, нагинаєшся і збираєш накидану мною землю. Я вдивляюся в твоє худе обличчя.

Ввечері ти сідаєш на стільчик і кладеш перед собою алюмінієву миску із прозорою, майже невидимою криничною водою. Ти стягуєш бурки, повільно розмотуєш брудний бинт, і промиваєш слизьку рану. Потім змащуєш її олією і обгортаєш листками бабки, що ростуть біля ріки, у якій втопився, поранений сусідом, наш великий рудий кіт. Ти замотуєш ногу, вмиваєшся, незграбно сідаєш на хитке крісло, і вечеряєш хлібом та горнятком квасного молока з цукром. Коли знімаєш хустку, я дивлюсь на твоє розпатлане волосся.

«Як загоїться моя рана, дитино, я помру», - кажеш мені.

Спати мeні не хотілося. Я ще довго лежав із розплющеними очима і слухав мишаче шкряботіння.

Прокинувшись вранці, я вдягнувся і вийшов на вулицю. На подвірї стояв колишній завклубом, п’ятдесятилітній Михайло. Невисокий і повний, він дивився на мене розгубленим поглядом.

- В Москві державний переворот, - сказав він стривоженим голосом.

Усміхнувшись, я повернувся в кімнату і ввімкнув телевізор: обидва канали транслювали «Лебедине озеро».

«Спогади – неначе обривки життя, що плавають у порожнечі», - написав Жорж Перек.