Спитай у серця

Розмір шрифту: - +

ІV

Русанка пропустила кілька автівок і по зебрі перейшла через дорогу. Зупинившись на хвильку на тротуарі, дівчина поглянула на парк. Звідти долинало ранкове пожвавлення – голодних горобців, котрим кольоровий хаос на деревах подобався більше за покриті снігом оголені гілки, та крикливих дітлахів, що, не зважаючи на ранок та вільний від школи день, все ж вибігли привітати зиму.

посміхнулася та не встигла пройти й кількох кроків, як тілом галопом пронеслася хвиля незрозумілої тривоги. Такий проймаючий озноб востаннє дівчина відчула років десять тому, коли нахабний бабусин півень з незрозумілим наміром вистрибнув їй на голову. Передчуття випередило дію і коли Ліана озирнулася, задубілі нижні кінцівки від спазму у м’язах не змогли зробити й кроку. Страх прикував їх до замерзлої землі, а тієї самої миті з вузенької вулички, призначеної лише для пішого ходу, ніби навіжений звір, зненацька вигулькнув величезний сірий джип і по слизькій дорозі юзом прямував прямісінько на неї. Смерть, така біла, як зима, прошмигнула перед її широко розплющеними очима. І певне таки торкнулася неї, інакше, що мав значити той крижаний холод у всьому тілі? Вона розуміла, що треба тікати, рятуватися, проте її свідомість ніби впала у кому, закляклий мозок не сприймав жодних імпульсів, і коли їй здалося, що ця груда металу зараз вріжеться у неї й роздавить, як мураху, хтось сильно штовхнув її в спину. Разом зі своїм рятівником дівчина повалилася на землю, а тим часом автомобіль з легкістю вирівняв хід та, під радісні вигуки двох пасажирів й гучну музику, здійснив маневр повороту, зупинився, а потім, буксуючи заднім колесом у сніговому наметі, старанно згорненому бульдозером з проїжджої частини, ривком подався вперед. Сипучий сніг під тиском виштовхнувся з під широкого протектора і лавиною накрив два лежачі неподалік тіла.

Русанка відчула сильний біль у лікті та стегні. Вона приземлилася на лівий бік, хоча той, хто збив її з ніг, старався прийняти весь удар на себе. Згорнувши з обличчя сніг, вона повернулася до свого рятівника котрий горілиць розлігся на снігу і весело сміявся.

- Пробачте, - сказав він, здуваючи з обличчя сніг. – Я не правильно розважив ситуацію. Вам нічого не загрожувало.

- Так, зараз мажорів - куди не глянь!

Русанка теж посміхнулася й глянула довкола: людей було небагато, а неподалік на купці снігу лежав чорний портфель та скрипковий футляр. Перевівши подих, вона притулилася спиною до кучугури та спробувала заспокоїтись.

Незнайомець тим часом підвівся вправним стрибком та стряхнув зі свого стильного плаща рештки снігу. Потім він зняв рукавиці, та, схилившись, простягнув їй руку, а коли Русанка підвела голову вгору і капюшон зісковзнув на спину, могла заприсягтися, що побачила в його очах легке спантеличення. Він узяв її за руку і дивився без відриву, ніби сподівався упізнати. Дотик його руки був ніжний та легкий, схожий на дотик крилом. І тепер була її черга дивуватися, бо впізнавши у своєму рятівникові Яна Доріса, дівчина могла ствердити під присягою, що ніколи з ним не знайомилась.

- Ви не забилися? – спитав він турботливо.

- Якщо синці не рахуються, то ні, - чемно відповіла вона. Відганяючи цілком суб’єктивні припущення та трохи соромлячись його палкого заглядання у своє обличчя, Русанка все ж скористалася допомогою та підвелася.

- Ґречно дякую, - додала лаконічно та висмикнула руку, бо фізично відчула, як загусла кров у венах та майже на мить, нехай коротку, зупинила свій плин.

Ян посміхнувся й, випрямившись у повен ріст, без тіні ніяковіння раптом процитував:

Прегарний ранок був, коли в журбі

Прегарна повелителька любові

З’явилась на крутому пагорбі… (21)

 

- Я скоріше звалилась, а не з’явилася. Але дякую. Що це було?

- Та так, поетичний злет душі рядками Шекспіра, - знову засміявся він і, з зусиллям відвівши від неї погляд, підняв свої речі.

- Ага. Ви ще скажіть, що закохалися з першого погляду?

- А чому б і ні? – його погляд світився безпосередністю і це страшенно налякало її. Вона ж бо виросла у маленькому містечку та не сподівалася, що для когось може стати аж настільки особливою, навіть жартома. А коли цей хтось – Ян Доріс – недосяжна мрія більшої частини студенток консерваторії, що відкрито зізнавалися йому в коханні на сайтах соціальних мереж, то в любов з першого погляду з його сторони вірилося мало. Втрачати голови Русанка теж не збиралася, бо знаючи його ім’я, прізвище та короткі біографічні дані про те, що він закінчив теоретико-композиторський факультет, навчався в аспірантурі та працював на кафедрі композиції, вона нічого не знала про нього самого, окрім пліток та всіляких оповідок, які час від часу вирували серед студентів. А закохуватись у незнайомців вона не мала звички, хоча собі охоче зізналася, що Ян – зовні гарненький такий собою – все ж трохи їй сподобався.

- А вам не здається, що у нашому випадку, після тілесного контакту такого роду, звертання на Ви тільки все ускладнює? – зауважила Русанка і рішуче повела далі: – Тим більше, якщо ви маєте намір закохатися…

- Ви… - за звичкою почав він та одразу ж виправився. – Ти безумовно права. І дякую тобі…

- За що?

- За ті неймовірно-солодкі п’ять хвилин, за які я майже повірив, що ти справді мене не знаєш. У тебе майже вийшло мене провести…



Ліка Шуліч

Відредаговано: 23.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись