Спитай у серця

Розмір шрифту: - +

XIV

Попрощавшись з Русанкою, Ян слизькими засніженими сходами, що з’єднували студентські гуртожитки з навчальними корпусами, неспішно піднявся до траси. Його переповнювали емоції, з характером яких він ніяк не міг визначитись. Він вирішив ще трохи прогулятися та дати лад своїм думкам, які вимагали безпристрасності та холодної голови. А тріскучий мороз, що осиними жалами вп’явся в обличчя, найкраще справлявся з тим завданням.

Неуважно, ніби закоханий мрійник, перейшовши через дорогу, Ян скерував свій злагоджений хід в напрямку парку, коли відчув легкий удар в спину. Озирнувшись, помітив через дорогу Юліана, котрий був у доброму гуморі, перестрибував з ноги на ногу та з інженерною майстерністю доліплював снігову кульку, що одразу полетіла по заданій своїм творцем траєкторії до цілі, якою був саме він.

Так, університетські традиції не вмирають ніколи, особливо, спосіб вітати один одного з першим снігом. У ті рідкісні хвилини Ян відчував себе хлопчиськом, бешкетним і здоровим. Це було гарне відчуття, бо здавалося, так триватиме завжди.

- Ти своїм ходом? – запитав він у друга, коли той перебіг на його сторону.

- Ні, Еміль прогріває машину. У таку псячу холодригу навіть вона не хоче працювати.

- Доставив Аліну додому?

- Під самі двері, ще й поцілував на добраніч. Я б навіть позалицявся до неї, але це настільки ж безглуздо, як випробовувати гостроту леза на своїх пальцях…

- Теж мені парубок моторний! – доброзичливо засміявся Ян.

- А чого це ти вчиш мене бути чоловіком?

- Бо почуття такту тебе іноді підводить.

- Ти про Ліану? – здихнув Юліан, надягнувши шапку-вушанку глибше на вуха. - Як, до речі, вечеря? Куди ходили?

Ян назвав кафе.

- Зовсім здурів! Як ти міг повести її в ту харчевню?

- Обирала вона. Уяви собі – не любить надмірного шику, - цинічно посміхнувся Ян, відчувши від цього якусь одурманливу насолоду.

- І як? – скопіював його посмішку Юліан та скорчив на обличчі комічну гримасу.

- Все б нічого, якби Вікторія не зіпсувала нам апетиту.

- От… - від лихослів’я він утримався, здається, останньої миті, а незавершена кулька, що, вочевидь, призначалась для Еміля, на друзки розбилась до стовбура найближчої сосни. – І чого приходила?

- Підрізана слава – вагома причина. А ще, як ти не забув, нахабство її друге я. От вона й скористала з його дружньої поради.

- Нічого. Я ще поквитаюся з цією видрою.

Юліан вийняв цигарки та глибоко затягнувся димом. І цього разу Ян склав йому товариство, бо ця вечеря коштувала йому більше нервів, аніж він міг собі дозволити.

- За рахунок Русанки?

- Кого? – не второпав приятель, глянувши на нього з підозрою.

- Ліани.

- Я роблю їй послугу, - войовниче заперечив Юліан. - І усім нам, зрештою, також.

- Ти робиш послугу тільки собі. Їй це не потрібно, бо Вікторія не дасть їй спокою.

- Та чого ти так розхвилювався? Вона подобається тобі?

- Май на увазі. Я не дозволю тобі її скривдити.

- Вона врятувала наше м’яке місце від такої маленької прикрості, як Вікторія. З якої радості мені її кривдити?

Ян на хвильку затих, а після того, як вони, замислено дивлячись на темне небо з незримими зорями, одночасно випустили по одному кільці диму, з важністю радника сказав:

- Тобі час навчитися проявляти великодушність. Вибачся перед нею…

- Або що?

- Тоді я підтримаю тебе й переконаю Ліану замінити Вікторію на новорічному концерті. Окрім того, друже, гарні манери, це не жест доброї волі, а конче необхідна риса для чоловіка, котрий хоче називати себе джентльменом, - широко відповів Ян і хитро посміхнувся. Він змусить його вибачитись, адже знав його ціле життя й мав щодо нього певні переконання. Головне, знайти правильний підхід.

- У-ля-ля! То я не помилився? Справа в тій дівчині?

Обоє ще досі дивилися в небо.

- Для двадцять п’ятої я зроблю транскрипцію для двох фортепіано, якщо ти дозволиш, звісно.

Юліан викинув недопалок у смітник, погасивши його перед тим, та по хвилині мовчання мовив:

- Пояснити нічого не хочеш? Раніше такого не траплялося… Це я про твоє запаморочення. Ніколи не повірю, що ти так розхвилювався через концерт.

- Це все підступні напади моєї прогресуючої хвороби.

Ян перевів втомлені нестримним вдивлянням очі з небесного поля на друга і спробував не видати смутку.

- Я думаю, ти не говориш мені всього.

- Навіть, якщо й так. Яке тобі діло?

- Ще не визначився…

Прижмуривши очі, Юліан позадкував через дорогу, де навіжений Еміль безперестанку, ніби з кулеметної черги, подавав звуки клаксоном.



Ліка Шуліч

Відредаговано: 23.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись