Спитай у серця

Розмір шрифту: - +

XXI

Відколи Ян поселився окремо від батька, без жалю віддавав йому кожне недільне пообіддя. Спершу вони обідали в одному з міських ресторанів, потім за згодою планували день. У літні дні – це зазвичай були піші прогулянки парком, а в зимову пору – похід в оперу чи філармонію або ж просто два самотні чоловіки гаяли час біля телевізора.

Останніх півроку їх товариство час від часу доповнювала батькова приятелька Софія. Незважаючи на різницю у віці (їй було 35, Герману Дорісу без року п’ятдесят), Ян страшенно любив її, бо вона стала першою жінкою, на яку батько звернув увагу, відколи не стало мами. А тринадцять років, це вам не квіточки. Економічні кризи й то скоріше минають.

Соня – так пестливо її називали - була показною жінкою. Струнка, чорнява, з тихою вдачею та гарними манерами, до всього ж - теж музикант. Ян взагалі дивувався, чого вона так довго дівує. Спершу, це його трохи бентежило, мовляв, має якусь приховану ваду в характері. Та коли пізнав її більше, хотів сподіватися, що доля приготовила її саме для батька. Тільки сам батько щось не надто поспішав у ювелірну крамницю.

- Застарий я для неї, - мовив він якось, коли вони на одинці завели розмову про одруження. – Їй би веселитися, а зі мною що? Найбільша розвага, яку я можу їй запропонувати – це відвідини театру чи ще якогось нудного закладу. Та й відвик я від жіночого товариства.

Ян не погоджувався з батьком, вважаючи, що той занадто рано себе списав. П’ятий десяток життя дався йому не просто, але він й досі був струнким елегантним мужчиною, а холостяцький статус тільки підсилював його шарм. Навіть посивілому волоссю та кільком зайвим зморшкам на чолі не під силу було зіпсувати йому репутацію.

На щастя, Соня не мала наміру так легко здаватися. Мирилася з батьковою байдужістю й через кілька місяців їх стосунки потепліли. Ян не уявляв собі, як може бути інакше, коли поруч вештається така жінка. Вони з нею ніби вступили у політичний анклав за батьковою спиною і розумілися з одного погляду, котрий сьогодні, після королівського обіду та посиденьок, що затягнулися до ночі, попрохав Яна залишити їх на одинці. Він радо виконав її прохання, а дорогою розпусно подумав, що спокусити батька буде замало. І якщо вже вона твердо вирішила увійти в їх сім’ю, як би не аморально це звучало, їй треба завагітніти.

Попрощавшись з батьком, котрий наміром підвезти сина відсунув у часі неминуче усамітнення з Сонею, Ян вирішив ще трохи прогулятися. І хоч на годиннику зовсім мало бракувало до півночі, а на градуснику всього дві позначки до мінус двадцяти, він обрав довшу дорогу додому. Стосунки тата і Соні навіяли на нього ностальгію за Русанкою й він хотів хоча б поглянути на вікна її кімнати.

З трепетом в серці Ян наблизився під гуртожиток, а коли підвів голову, розчаровано виявив тільки темні обриси віконної рами. Отже, вдома нікого не було. Він постояв ще хвильку з задертою головою й щоб зовсім не здатися божевільним, поспішив ретируватися. Та щойно зробив кілька кроків, коли за спиною з шумом відкрилися вхідні двері, гримнувши, відбилися від стіни, а на сходовій клітці, мов марево, з’явилася Русанка.

На одну мить Ян втратив здатність рухатись. Дівчина тим часом збігла вниз, озирнулася по сторонах, ніби когось виглядала, а побачивши його - і сама здивувалася.

- Ян? – спитала вона та підійшла ближче. - Що ти тут робиш?

- Прямую додому. А ти?

Вона трохи зніяковіла, вертячи в руці пластикову картку. Ніби не знала як про це сказати. І чому йому здалося, що Юліан якось причетний до цього?

- Розумієш… Юліан… - почала вона, затинаючись на кожному слові.

Ох! Коли він запитував, то розраховував на цілком інакшу відповідь, а Русанка, як виявляється, навіть не його видивлялася. Повз них пройшла пара закоханих, а тоді вона продовжила:

- Він… Він вибачився за свою поведінку. І я скористалася твоєю порадою – трохи поморочила йому голову. Та це довга історія…

- То може прогуляємось? – сміливо та навіть несподівано для себе запропонував Ян й, не дочекавшись її згоди, простягнув руку, щоб взяти ношу. О! Квіти! А Юліан не гаяв часу.

- Гаразд, - відповіла Русанка і якщо запрошення на цю пізню мандрівку її здивувало, вона цього не показала. Мовчки піднявшись сходами, вони вийшли на алею з засніженими соснами й пішли вздовж дороги по кострубатих тінях на снігу, що у підсвітці вуличних ліхтарів мав жовтий колір і сяяв. Та розмова не в’язалася. Дівчина виглядала розгубленою, а сам Ян, боячись, що вона розтлумачить його цікавість інакше й здогадається про справжні почуття, ніяк не наважувався сам про все розпитати.

- Наскільки я розумію, ти погодилася зіграти замість Вікторії?

Питання про концерт видалося йому нейтральним і він задав його без вагань.

- Десь під вечір, - збитошно відповіла Русанка.

- І чим же він так розчулив тебе? Впав на коліна?

- Майже, - відповіла вона, посміхнувшись, а за наступні три хвилини коротко переповіла динамічний сюжет недільного дня. Від блукань містом та здачі крові аж до поїздки на засніжене озеро, не забувши при цьому згадати про обід в ресторані. У її голосі не було іронії, тільки прихильність до головного героя цієї розповіді. Це відчувалося. Розхвилювавшись не на жарт, Ян навіть не помітив, що вони зупинились перед дверима його під’їзду.



Ліка Шуліч

Відредаговано: 23.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись