Спитай у серця

Розмір шрифту: - +

ІV

Помешкання Юліана Горняткевича, як і кожне помешкання, що себе поважає, починалося з гардеробної. Втім, розглянути її як слід, Русанці не вдалося, бо щойно Юліан натиснув на вмикач, лампочка спалахнула й одразу ж погасла. Юнак тихенько вилаявся й увімкнув світло в кухні. Тоді спритно вкрутив нову лампочку.

- Ось і мій куточок. Сміливіше, - з посмішкою проказав він, знімаючи чоботи. – Почувайся, як вдома.

Русанка дозволила йому зняти своє пальто й зігріти задубілі руки. Спробувала відсторонити його, як тільки запідозрила, що він зробить наступної миті. А він вже знав, що зробить, і навіть перевершив її найсміливіші сподівання, бо після поцілунку підняв на руки і поніс до кімнати. Такі реформи у його гарячій голові насторожили дівчину. Хоча, усе було настільки очевидно!

Він помітив її страх.

- Не хвилюйся. Усе буде цензурно.

Обоє усміхнулися одночасно і він відпустив її.

- Отож, ти живеш в самому серці міста? – запитала Русанка для годиться, коли Юліан зник за кухонними дверима. Його відсутність дозволила їй трохи розслабитись і роздивитись інтер’єр кімнати, котрий чимось нагадував їй декорації до вистави про багатих аристократів: різьблені двері, дорога люстра й такого ж класу меблі.

За якісь три хвилини до вітальні повернувся Юліан, тримаючи тарілки та горнятка. Виглядав впевнено і привабливо, ще швидко й майстерно засервірував стіл.

Так, він умів вражати.

- Ось, зігрійся, - мовив юнак, простягаючи їй келих з вином. – І розслабся…

- У твоєму товаристві? – не приховуючи здивування, запитала Русанка й пригубила теплу рідину.

- А чому б і ні?

- Ти хочеш, аби я повірила тому, хто за один вечір цілує двох дівчат?

- Я не такий.

- І який же ти?

- Це залежить.

- Від чого?

- Від того, хто поруч.

- Значить, ти лицемір.

- А ти знаєш, як правильно?

- Не завжди, - швидко відповіла дівчина й незчулася, як опинилася біля нього. Юліан дозволив їй зробити ще один ковток вина, тоді забрав келих й, цілуючи, підсадив на стіл. І знову цілував, цілував…. Губи, шию, навіть носик… А вона усе це йому дозволяла. Не зупинила, навіть, коли його обійми стали наполегливіші, коли він обізнано торкався її стегон, коли з її уст вирвався тихий зойкіт і від його ніжності, підсиленої вином, запаморочилося в голові.

Тоді він зупинився сам. Зовсім неохоче.

- Хочеш мене звабити?

- Я спробую, - відповів він і зайшовся сміхом.

- Це повна маячня, - скипіла вона і спробувала вирватись, та він тримав її міцно. – Тобі навіть старатися не треба, особливо, зараз, коли мій здоровий глузд затьмарила червона рідина. Чому зі мною ти поводишся інакше? Так, наче вдвічі старший?

Юліан не відповів. Відірвав погляд від її губ, цмокнув у щоку й змінив тему:

- Давай вечеряти. Повір, ця розмова нічого не вирішить.

Він просто відсунув стілець і жестом запросив її сісти. І не було на його обличчі жодного збентеження.

За якусь мить на столі з’явились столові причандалля, розігріті сирники, котрі пахли ваніллю, спечений у тостері хліб та мармелад. Розмова не в’язалася і вона намагалася не зустрічатися з ним очима. Вона соромилася, бо їй страшенно подобалося все, що він робив, як торкався її, і як ніжно це виходило. Вона боялася, що він здогадається й скористається її прихильністю, втім, як тільки-но з етикетом було покінчено, Юліан, раптом почав розповідати історію про мармелад, у процесі якої їх бесіда плавно перейшла про подорожі у країни Близького Сходу, звідки мармелад і походив, й за якою непомітно збігла година.

Русанка трохи заспокоїлась, втім, все ще не могла зрозуміти, чому він так поводиться. І за цю годину розслабитись не вдалося, бо емоції на обличчі Юліана змінювалися так часто, що вона нічого не встигала розпізнати. А ще її бентежив той факт, що вони робитимуть після верері… Удвох… У пустій квартирі. Зимового вечора… Хоча, це вже не збентеження. Ні. Це більше нагадує якесь божевілля, бо якби вони не відтягували, а все ж не зможуть притворятися до ранку.

Вона не змогла пригадати, як опинилася біля вікна. Юліан обійняв її за плечі і прихилив до грудей.

- Сумуєш за Яном? – він спитав це просто, без будь яких ознак хвилювання у тоні.

- Сумую, але це не відповідь на питання, яке ти хотів поставити? Чи ж не так?

- Проникливо… - застережливо відпустивши її, він відступив. Зовсім на трохи… Став поруч й сховався поглядом за вікном.

- Ти хотів знати, чи хотіла б я на твоєму місці зараз бачити його?

- Приблизно так, - його голос понизився на дві октави.

- А з чого ти взяв, що я цікава йому?

Юліан не відповів. Його обличчя посерйознішало і він сів на підвіконник. Русанку дратувало це мовчання, втім вона не стала погіршувати ситуацію ще більше. Тільки мовила винуватим тоном:

- Я не хотіла завдавати тобі клопоту…



Ліка Шуліч

Відредаговано: 23.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись