Спитай у серця

Розмір шрифту: - +

V

Він почув дзвінок лише з третьої спроби і готовий був вбити того, хто таким зухвалим чином зіпсував йому такі хвилюючі миті. Чи врятував… Без зайвої дружелюбності, Юліан розмашисто відкрив двері й, переживши потрясіння, що могло би зрівнятися зі смертельним, одразу ж зачинив, міцно підперши долонями, хоча десь у нетрях підсвідомості вже знав, що вечір зіпсовано.

- Ви помилилися дверима. Юліан Горняткевич тут більше не мешкає.

- Ти ж знаєш, що я не піду…

Так, він це добре знав.

- Впусти мене…

- Чого б це раптом?

- Бо це ввічливо.

Позволікавши ще хвильку, за яку зрезервував для пізньої відвідувачки трохи терпеливості, Юліан відкрив двері.

- Ми знайомі?

- Придививсь краще, телепню, - відповіла білявка, покрутивши перед лицем рукою. Тоді тицьнула у себе пальцем. – Я твоя сестра.

- Ті-но! – штучно-ніжним голосом мовив Юліан.

- Привіт, братику. Вельми рада тебе бачити…

Гостя спершу заштовхнула дві валізи на коліщатах, у чому Юліан не став їй допомагати, тоді увійшла сама.

- Я вже засумував за твоїм скигленням.

- То я, виходить, врятувала тебе від передчасної смерті?

- Не могла вибрати кращого моменту, аби проявити свою турботу? Так зіпсувати вечір – ще треба постаратися, - прошипів він їй на вухо і допоміг зняти шубу.

- Переживеш! – цинічно відповіла Тіна й по-господарськи оглянула кімнату і Русанку. – А я наївно думала, що ти вмираєш з нудьги. Ти хто?

Юліан ледь стримував роздратування і мав намір заступитися за Ліану, та вона впоралась сама:

- Це дуже зухвале запитання.

- Хм! – хмикнула Тіна, знімаючи чоботи. У джинсах з підтяжками вона виглядала стильно. Як завжди. – Черговий об’єкт для інвестицій? – нахабно припустила вона і ринула уперед, утім, голосно зачинені двері її зупинили.

- Сподіваюся, у тебе виправдана необхідність так гримати дверима?

- Маєш гарний настрій? – холодно та вороже спитав Юліан.

- Ага, по дорозі придбала, - відповіла Тіна і граційно вигнула спину, вдаючи втому. – Глянь по чеку, дві сотні доларів.

Юліан більше не став зволікати, схопив її за лікоть й під здивування та розгубленість Ліани, відвів на кухню.

- Не пройшло і п’яти хвилин, а твоя присутність вже мене обтяжує. Чого припхалася? – прошипів грубо, не знаючи, чи хоче знати відповідь.

- Ей, слідкуй за словами, неотеса. Я щойно повернулася з-за кордону. Матуся з татком ще досі поправляють загар…У моїй квартирі холодно і незатишно. Хочеш, аби я туди пішла?

- А ти підеш?

Тіна не відповіла, тільки вульгарно випнуті губи, що псували гармонію її гарного личка, свідчили про образу.

- Чому я маю тебе слухати?

- Бо я чемно попросила.

- Гаразд, - неохоче погодився Юліан, переступивши через себе. - Я дозволю тобі залишитись. Тільки з однією умовою: знайди спосіб, щоб я не чув тебе і не бачив.

- Бо чого? – з глузливою поштивістю запитала вона й, витримавши паузу, додала: - Ти не пасуєш до її досконалості…

- Боюся, твій дрібнозернистий мозок цього не зрозуміє. До того ж, заздрити не гарно….

- Гаразд, - відповіла Тіна і примирливо піднесла руки.

- Влаштовуйся.

Юліан не так уявляв собі цей вечір, тепер безповоротно зіпсований цією єхидною в жіночому тілі сестри, втім, щойно побачив Ліану – трохи збентежену і розгублену, як зрозумів, що якраз Тіна їх і врятувала. Йому не хотілося думати, що привізши цю дівчину сюди, він наразив її на небезпеку, бо ніч і самотність стали їх ворогами, котрим він міг протиставити тільки свій здоровий глузд. Так, він захоплювався нею, її харизмою і смиренністю, втім такий спосіб життя йому самому не пасував. Він зусиллям стримував своє тілесне прагнення, але, це не було виправданням, лише питанням часу. І Юліан, на відміну, від Ліани це чудово усвідомлював.

- І що це було? – спитала вона, поглядом вказавши на дівчину за дверима кухні, котра, до всього ж, не довго там затрималась.

- Тіна, - з милою посмішкою мовила пізня гостя і подала Ліані руку.

- Ліана, дуже приємно.

Поки дівчата потискали руки, Юліан подумки підганяв час.

- Я пригощу вас заморськими смаколиками.

Тіна спритно підійшла до своєї валізи, вийняла з неї декілька пакунків та з важністю шпигуна, віддалилася на кухню.

- Ну, як тобі, сестричка?

- Не знаю. Судити людей за їх разовими вчинками дуже обмежено.

Юліан усміхнувся, взяв руку Ліани та притулив до свого серця. То була гарна нагода до скромного поцілунку і він нею скористався. Потім закрутив на руку косу і вдихнув запах волосся. Він міг би стояти отак цілу вічність, але реальність швидко про себе нагадала.

- Як Гедеон? – запитав Юліан сестру, підштовхнувши Ліану до дивану.



Ліка Шуліч

Відредаговано: 23.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись