Спитай у серця

Розмір шрифту: - +

XXI

Червень закінчувався за кілька днів.

З самого ранку Ліана не знаходила собі місця.

- Ти не образишся, якщо я не піду?

- Не ображуся? Та я не говоритиму з тобою до кінця своїх днів! Не кисни, будь-ласка, - гримнула Каріне, дивлячись на неї своїм вдавано грізним поглядом. Приятелька крутилася перед дзеркалом у розкішній смарагдовій сукні і навіть дощ, що з самого ранку сипався з сірих хмар, не зміг зіпсувати їй настрою. – І трохи поквапся. Я не хочу спізнитися, - додала вона, тицьнувши їй у груди вішак з сукнею. – Ти, звісно, можеш піти на мій випускний у тих шортах – хлопці б не заперечили, однак, в них як мінімум сьогодні буде холодно.

Ліана втомлено посміхнулася, взяла сукню і пішла у ванну перевдягатися.

На самоті її огорнула страшенна нудьга. Вона відкрила кран на повну потужність, аби Каріне та Мігель, котрий щойно постукав у двері, не почули її схлипування. Їй бракуватиме їх - її неприборканого норову та його доброї посмішки. Цілий рік вони опікувалися нею, як сестрою, захищали та давали поради. Їх друзі стали її друзями і зрештою, усе, що відбулося з нею протягом цього року, досягнення та помилки, нові знайомства та втрати - усе було зв’язане з ними.

У залі Ліана сіла подалі від сцени, аби ненароком не зустрітися з Юліаном чи Вікторією. Від Мігеля вона знала, що тиждень тому ця дівчина, котра зруйнувала її життя, передчасно народила дівчинку, і що Юліан так і не визнав батьківства. Втім, вона не могла вдавати, що нічого не було і просто про все забути. Ця історія стала горнилом, котре назавжди змінило їх усіх.

Юліан не помітив її серед гостей. Балакав собі з Емілем, час від часу поглядом блукаючи по залі, ніби хотів когось знайти. Не властива строгість та холодний блиск в очах спотворювали його прекрасне обличчя та створювали образ неприступного незнайомця. Ця маска чудово приховувала його справжні емоції, від яких йому було боляче так само, як і їй. Ліана знала, що сьогодні його нагороджуватимуть, як кращого серед випускників-магістрів композиторського факультету і подумки пишалася ним. У темно-синьому костюмі Юліан був неперевершений і від думки, що вона могла б стояти зараз там, поруч з ним – якби не її впертість – дівчина ледь не знепритомніла.

Гостей все прибувало. Випускників запросили зайняти місця у перших рядах. На трибуну вийшов ректор консерваторії з вітальною промовою, по якій на сцену один за одним під урочисту музику піднімалися кращі студенти для вручення нагород. А потім Ліана озирнулася і побачила його – Яна, що стояв біля парадного входу і тримав за руку красиву темноволосу дівчину. Через приглушене світло вона не могла розгледіти її обличчя, втім, достеменно знала, що це не Аліна.

Кров відступила їй від лиця і Ліана рвучко повернулася, штовхнувши ліктем чоловіка, що сидів поруч.

- Перепрошую, - вибачилася вона і заплющила очі. Цієї миті їй хотілося зникнути, розчинитися в густій темряві і ніколи не повертатися до цього несправедливого світу. Їй стало важко дихати. Під одним дахом з ними обома їй було тісно, тому, зачекавши, поки Ян та його незнайомка пройдуть у глиб залу, Ліана вибігла у коридор, її очі повільно заливали сльози. Хтось турботливо запитав, чи не потрібна їй допомога, і глянувши на своє бліде, мов полотно, відображення у дзеркалі, вона навіть трохи злякалася.

Вибігла на вулицю та зраділа прохолодному повітрю, котре після задушливого залу зі щасливими людьми, бадьорило та допомогло зібратися з думками. Написавши Каріне повідомлення, у якому поскаржилася на головний біль, Ліана відкрила парасольку та, оминаючи мутні калюжі, пішла у парк до озер. Їй треба було забути про те, як мило Ян усміхався і як ніжно тримав за руку незнайомку, на місці якої хотіла бути вона сама. Їй потрібна була його підтримка, аби забути про Юліана і свою самотність, і чим більше вона про це думала, тим більше розуміла, що її цікавість до Яна не така вже й безкорислива. Їй треба було комусь про це розповісти, а найкраще самому Яну. Сказати, що вона про все знає і що їй байдуже… І можливо, якби він одразу був чесним, усе б склалося інакше.

Більше години Ліана блукала парком та знайомими вулицями, викладеними бруківкою з узорчастими відбитками. Кінці її парадної сукні намокли, вона стала важкою і прилипала до ніг. Через хмуру погоду та дощ на вулиці швидше стемніло. ЇЇ трусило від холоду, але вона не поспішала до дому, у стіни, в котрих їй хотілося плакати.

Несподівано за мостом вона почула дзвінкий сміх, що належав дівчині. Повернувшись, знову побачила їх – Яна з його чарівною супутницею. Вони йшли по іншій стороні дороги під одною парасолькою, безтурботно про щось розмовляючи. До помешкання Яна залишився один квартал і Ліана з жахом усвідомила, куди вони прямують, аби продовжити вечір.

Вона заступила своє обличчя парасолькою і прискорила хід. Відчувала шалену злість на Яна, котрий, здається, був благородний у відношенні лише до неї. Або ж вона помилилася, сприйнявши його ревність за щось більше.

У Ліани не було плану, але вона знала, що мусить щось придумати, аби, зрештою, не втратити ще і його.



Ліка Шуліч

Відредаговано: 23.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись