Спитай у серця

Розмір шрифту: - +

V

Десять років тому, у містечку Кеприн, що на захід від обласного центру, Аркадій Горняткевич звів для своєї родини заміський будинок. Місце, звісно, вибирала мачуха Юліана, утім не прогадала – через містечко не проходили великі магістралі, не було промисловості, і повітря справді пахло соснами.

Юліан дуже любив цей дім, адже з дитячою безпосередністю допомагав батькові його проектувати. Кожного року по кілька тижнів вони з Яном та Емілем залюбки марнували там час. Рибалили, влаштовували пікніки або щось лагодили. Та цього літа Юліан був самотнім. Відколи Ян та Ліана оголосили про свої заручини, він спілкувався з другом лише по телефону. Еміль увесь вільний час проводив з Аліною, а у домі за містом мешкала дитина, котра нагадувала йому, чому Ліана тепер з Яном. Там свіже повітря, їй, звісно, корисно…

Юліан часто уявляв, що б він робив саме цієї миті, якби у його житті ніколи не з’являлася Вікторія. Усе було б як раніше – мама, тато, друзі та Ліана поруч з ним. Вони б творили музику, ходили б у кіно чи на балет. А тепер вона у вересні вийде заміж за Яна. Усі його думки завжди закінчувалися цим днем. Днем, у який він втратить їх обох назавжди.

Гучний клаксон позаду привів Юліана до тями. Горів зелений і попереду не було автівок. Він рушив. Через кілька світлофорів запаркував авто у затінку липи. Йти залишилося небагато.

Вийнявши з багажника два повні пакети, Юліан рушив осіннім парком. До покинутих забудовниками багатоповерхівок, куди ноги вели по старій пам’яті. Востаннє він був тут з Ліаною. Холодного грудневого дня. Може там ніхто більше не мешкає? Та й кого він там буде шукати?! Від цих думок Юліан почувався дивно і кілька разів хотів повернутися. У мами точно стався б серцевий напад, якби вона знала, куди він прямує. Але він хотів утекти. Так далеко, як це можливо. Тому, долаючи сумніви, таки проліз у шпарину між дощечок.

Літо трохи змінило декорації до запущеного місця. Подекуди зі шпарин до життя пробивалася трава. Пахло теплою вологістю і пліснявою, як це буває після дощу, а під ногами хрустів гравій. Юліан довго блукав кімнатами, аж поки зрозумів, що ходить по колу.

- Когось шукаєте? – грізний баритон за спиною налякав його мало не до смерті. Він здригнувся, але страху не виказав. Повернувся і оглянув чоловіка. Через бороду та густе волосся, що нагадувало бараняче руно, він так і не зміг окреслити вік безпритульного.

- Скоріше ховаюся. Не складете товариства?

- Дивлячись, що ти там маєш…

- Та усього потрохи…- заметушився Юліан.

- Тоді проходь, - байдуже мовив не дуже балакучий чоловік і переліз через вікно. Ось чому він так довго ходив по колу, бо обирав лише двері. Бісів аристократ. Лаючись про себе, Юліан чемно попрямував за чоловіком.

У маленькій кімнаті, де мешкав незнайомець, трохи пахло пліснявою та було одне справжнє вікно. Був стіл, над яким пасмами звисало павутиння, матрац, дві лавки. Підлогу встеляли сірі картонні коробки та дошки. Буфет з різноманітним начинням чудово доповнював цей інтер’єр у стилі дворянського духу. Це при умові, якщо ти живеш у 12 столітті.

А от саморобний стелаж, напханий книжками, зовсім не вписувався в атмосферу нехитрих апартаментів.

- Ти не виглядаєш на того, хто часто вчиняє безглузді вчинки…

- Частіше, аніж би хотілося, - відповів Юліан, викладаючи на стіл продукти. Хліб був ще теплим. – Пробачте, спиртного у мене нема, - виправдовуючись, додав Юліан. Втім, бородань його здивував – вийняв зі схованки за ліжком пляшку дорогого шардоне.

- Ображаєш. Ось, тримав для гарної нагоди.

Юліан більше нічого не розпитував, продовжував розпаковувати продукти і час від часу крадькома розглядав інтер’єр кімнати та безпритульного. Чоловік був удвічі старшим, мав невеликі виразки на пальцях та шкутильгав на праву ногу. Смакуючи вином з пластикової ємності, Юліан мовчки спостерігав за ним, поки той з апетитом наминав обід, і ловив себе на думці, що заздрить йому – хворому, вбогому чоловікові, котрий програв суперечку із зовнішнім світом, втім, якщо трохи постарається - відмовиться від алкоголю та приведе себе в лад, - ще переживе його самого. Він не намагався нікому подобатися, просто жив своїм життям та, не зважаючи на усі вихри долі, не обізлився на увесь світ. А ще мав в очах стільки надії, що Юліану стало соромно за себе, бо він – одягнутий та ситий - досі мав потребу когось ненавидіти.

Його наполохав голосний стук. Він не пам’ятав, коли відключився, не пам’ятав усіх тих слів, сказаних хмільним розумом про мачуху, котра вимагала від нього правильних вчинків, про Яна, котрий украв у нього життя та дівчину, котра тепер належала найкращому другові. Зранку, з розтріпаним волоссям, запахом перегару та міцного тютюну, Юліан хіба лейбою свого брендового одягу відрізнявся від волоцюги. Та він був радий, бо відсторонений на одну ніч від звичного собі світу, раптом прокинувся вільним. Він знайшов себе у цій розмові. Йому була потрібна ця мить найглибшого відчаю. Мить, що дала йому сили підвестися і рухатися далі.

- Ну ти й хропів, - мовив чоловік, закриваючи книжку, та посміхнувся. Вчора він слухав його з заглибленим обличчям, не виказував здивування чи обурення. Не давав порад, ні про що не розпитував і не журив…

- Можеш залишатися стільки, скільки тобі треба… - мовив неголосно і рушив до виходу. Тоді озирнувся:



Ліка Шуліч

Відредаговано: 23.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись