Спитай у серця

Розмір шрифту: - +

XV

Колись Юліан думав, що Вікторія Рейтан – це найгірше, що могло трапитись з ним у житті. Як же він помилявся! Неймовірно, як одна мить може змінити все. Ти ходиш, плануєш наступний день, живеш наосліп. А вже через мить все летить шкереберть. Він спробував пригадати, як збирався провести день до цієї миті, котра, брутально насміхаючись з нього, замкнула у смертельні обійми одразу двох друзів. Хоча, насправді, усе почалося набагато раніше… В той день, коли він зустрів Ліану.

На душі було препаскудно, та Юліан знав, кому ще гірше. Почувався чудовиськом, бо саме він сповістив Емілю, що його дружину оперують і що Ян в реанімації. Це йому довелося заспокоювати його, аби він не перетрощив усе в лікарні і пояснювати, як усе відбулося. Добре, що у Гая була холодна голова і він швидко організував для Аліни медичну допомогу.

А потім потяглися нескінченні години очікування. Здавалося, кожна з них по тривалості збільшилася в рази. Дівчинка народилася недоношеною, але її життю нічого не загрожувало. Аліна ж після кесарського розтину поки не приходила до тями, а лікарі не робили жодних прогнозів.

На Еміля шкода було дивитися. Вже другу добу поспіль він ночував на кушетці в коридорі, здригаючись від голосів чи найменшого стуку. Втомлений, зневірений, мовчазний, з зарослим обличчям він був геть іншою людиною. Час від часу приїздив Гай, курсуючи між лікарнями з незмінними новинами та кавою у паперових стаканчиках, бо впросити Еміля з’їсти бодай щось за ці дні так і не вдалося.

Юліану стало соромно, адже ще недавно він навіть трохи заздрив другові, якому з самого дитинства, не зважаючи на бешкетний характер, усе дуже легко вдавалося. І з навчанням проблем не було, і дівчата охоче крутилися біля такого красеня. А потім у його житті з’явилися Аліна, зустріч з якою стала найважливішою частиною зміни світогляду, і яка, довіривши йому свою доньку, довершила його образ везунчика. Яка ж іронія! Мабуть, сьогодні він за це все мав заплатити. І Юліан не хотів би опинитися на його місці.

- Так, давай одягайся. Пройдемося… - мовив Гай Емілю, торкнувшись плеча. – І зайдемо до малої. Як ви назвете її?

Еміль мовчав, міцно затиснувши край підвіконника. Стояв і дивився, як крізь засніжені верхівки сосен у коридор пробиваються останні сонячні промені. Думками, переповненими страху та відчаю, він відгородився від дійсності. І за ці дні так і не зміг провідати доньку, вважаючи життя занадто несправедливим. Поводився точнісінько, як Юліан кілька років тому. Щастя, що у них за спиною був хтось, такий як Гай Рижан.

- Послухай, - Гай переглянувся з ним і продовжив твердим голосом: - Знаю, що ти уявляв собі це по-іншому. Та життя потребує трохи старання. А вона, крихітна, нічого не знає про смерть і безмежно тебе потребує…

- Що я їм скажу, як вона не проснеться?

Занурений у непідйомний жаль, Еміль відвернувся, ховаючи затуманені пеленою сліз очі, і не бачив, як сам Гай стримувався з останніх сил.

- Чекаю на вулиці…

Не озираючись, Гай пішов. Лише звуки його кроків відбивалися у стінах і зникали десь у сутінках довжелезного коридору. Еміль ще трохи помовчав і повернувся. Його обличчя не проявляло жодних емоцій. Було блідим та виснаженим. Юліан подумав, що за ці кілька днів друг постарішав на ціле століття.

- Вона хотіла назвати її Фло, - несподівано мовив він і глянув на Юліана. У його погляді було стільки болю, що здавалося, він зараз знищить усе довкола. - Я весь час думаю, що міг зробити, аби цього не сталося. Якби я залишився вдома…

- Ти не міг знати. Не картай себе…

- Я не зможу без неї, розумієш? Без неї моє життя не має змісту… Вона як дзеркало. Ти дивишся в нього і бачиш, чого досягнув. Я став справжнім, навчився цього, дивлячись на неї, бо вона єдина розуміла, що я можу бути чимось більшим, аніж просто додатком до тачок і кредитки. – Еміль благально дивився на Юліана, наче той міг щось змінити. А потім несподівано скривився, як поранений звір, і прошипів: - Я не пробачу йому. Ніколи. Він завжди стояв між нами… І через нього вона ризикувала нашою дитиною… Своїм життям….

Трохи розваживши, Юліан зрештою зрозумів, що Еміль мав на увазі Яна, і не наважився визнати почуте. Не засуджував, адже випробував це безумство на собі, коли рвав їх спільні з Ліаною фото та впивався до забуття… Найважливіше зараз – не сходити з розуму.

- Знаєш, у тебе нема жодного права на таку зарозумілість! Ми негайно виходимо! – розізлився він, перекрикуючи власну тугу. – Якщо не підеш сам, обіцяю, я тебе винесу…

Еміль не противився. Разом вони спустилися на поверх нижче, у відділ інтенсивної терапії для новонароджених. Юліан не заходив, це був час для батька і доньки. Він знав, який важливий перший контакт.

У дворі на них чекав Гай. Сидів на краєчку обшарпаної лавки і палив. Коли побачив їх – підвівся, розітнувши тишу скрипом снігу під ногами.

- Пройдемося, - рішуче мовив він і мовчки повів їх за собою. Юліан щиро сподівався, що в нього є якийсь план, бо вже не сила було бездіяльно спостерігати, як життя Еміля руйнується в них на очах. Натомість, Гай зупинився перед церквою. «Це не спрацює», - подумав Юліан і не помилився, бо в тій кризі стосунків серця і розуму, Еміль ще не визначився, хто був головний.



Ліка Шуліч

Відредаговано: 23.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись