Спитай у серця

Розмір шрифту: - +

XXI

Їй більше не снилося поле з маками. Тепер у снах приходив Ян. Здоровий, усміхнений. Вони довго розмовляли, сміялися. Він дивився на неї, як колись, брав до рук скрипку і грав дивну мелодію, якої вона ще не чула. А під ранок ефемерні сподівання розвіювалися і ніхто не будив поцілунком та не приносив до ліжка каву.

За вікнами ще сніжило. Зранку Еміль, як завжди, забрав Яну, щоб відвезти у садок. Він покірно інтегрувався в її стиль життя, поволі утверджуючись у якості друга, завжди мовчав, лише поглядав з докором. І вона розуміла чому, дивлячись на себе в дзеркало. Маленькі ямочки перетворились у запалі щоки. Живий ходячий мрець! А хіба може бути інакше, коли у тебе забрали серце? Воно билося, але вона не відчувала його. Воно навіть більше не боліло.

Сьогодні Ліана залишилася сама – таку розкіш їй дозволили кілька днів назад, коли твердо переконалися, що вона нічого з собою не зробить. Було прикро, але вони мали право хвилюватися, адже відколи фатальна мить з жорстокістю палача змінила її життя, вона весь почувалася загубленою, живучи наче в іншому вимірі. Вона просто не знала, як жити без нього, особливо, коли ще пам’ятала його запах. Зламалася, не підпускала до себе нікого, закрилася від решти світу, навіть від доньки, і, здається, зовсім не розуміла, що відбувається довкола. Дні проводила у спальні, де кожен кут нагадував про Яна, і не дозволяла навіть сонячним промінцям проникати у кімнату, а коли який і наважився, то одразу ж помирав у темному просторі.

Сьогодні годинник з індикатором дати нагадав, що Яна немає вже більше трьох місяців. Чи треба говорити про те, який це був час? Безчасові миті, розпач, скупі посмішки… Перший місяць вона навіть не пам’ятала дня його смерті. Ставила собі багато запитань і шукала на них відповіді. Коли ставало нестерпно боляче, плакала на самоті і звинувачувала Бога у несправедливості.

А потім усе почало стиратися. Ні, вона й досі могла відтворити в уяві його сміх, голос, емоції, але кожен день відстань між ними збільшувалася. Вона це відчувала, особливо, коли у лютому повернулася на роботу. Як виявилося, службова дисципліна – гарний засіб на всілякого роду дурниці в голові. Так вважали і близькі, кожного дня марно шукаючи в її очах відповіді на своє мовчазне запитання: «Відболіло?»

Не відболіло. Не зважаючи на ту необраховану кількість заспокійливого та антидепресантів.

Вчора не витримала Каріне. Пішла, по законах жанру, гучно гримнувши дверима.

- Знаєш, навіть у найглибших кризах після занепаду відбувається якесь пожвавлення, - взуваючи чобітки, кричала приятелька. - Це називається принципом циклічного коливання. А у тебе все дно, дно, глибше дно… Глянь на себе. Світишся від виснаження, не помічаєш життя. Візьми себе, зрештою, в руки, чи що? Не можу більше без жалості дивитися на Янусю і повторювати їй, що мамі скоро стане краще.

Ліана посміхнулася приятельці вслід. Іноді їй хотілося, аби хтось увірвався до помешкання і силоміць видер її з полону самотності, спогадів і нескінченно довгих зимових днів. Але ніхто не наважувався, навіть Юліан, про якого вона дедалі частіше згадувала, та боролося зі спокусою зателефонувати.

Коли звечоріло, у двері подзвонили. Вона здивувалася, побачивши на порозі Янового батька, постарілого за цей рік на кілька сотень літ. Розітнутий навпіл мечем болю, він став ще більш замкнутим, аніж був до того.

- Доброго ранку, - мовив він, сміливо витримуючи її насторожений погляд.

- Це мама вам телефонувала? – одразу спитала вона, пропускаючи його в помешкання. – Переконатися, що я в нормі і не потребую фахової допомоги?

- Ні. Але якщо ти проти мого візиту - я піду.

- Не проти. Каву будете? Я саме заварила…

- Так. Дякую.

Ліана розлила каву у горнятка і сіла напроти Альберта, втупивши очі у поліровану поверхню стола.

- Я знаю, що ви прийшли поговорити. То ж … Я готова слухати.

- Гаразд, - відповів він і шумно вдихнув. - Знаєш, я скажу дещо, що тобі не сподобається. Розумію, що людськими словами не виразити твій біль, але я не можу мовчати, інакше твої почуття знищать тебе саму. А Ян мені цього не пробачить, бо ти тепер моя донька, що замінила у серці втраченого сина. Пробач, що так запізнився. Я мав сказати тобі це значно раніше.

Ліана зважилася і підвела на нього очі – у колись сильного чоловіка, з безмежною чеснотою у серці був розгублений вигляд. Їй стало соромно, адже вона ніколи не думала про те, як боляче йому.

- Я дуже винен перед тобою, Ліано. Це я дозволив всьому статися, бо Ян був закоханий, а я любив його понад усе. Насправді ж, я повинен був проявити більше наполегливості…

- Не треба себе звинувачувати. Я розраховуюся за життя, яке сама вибрала. І зовсім не шкодую.

Ліана не хотіла говорити про смерть чоловіка, бо це була та подія, яку її свідомість досі заперечувала. Вона відчувала, як тремтять губи, а протистояти сльозам стає дедалі важче.

- Знаєш, коли я йшов сюди, міркував, наскільки маю бути чесним з тобою, бо дуже хотів би тобі сказати, що час загоїть рани. Та… коли люди говорять про це, вони мають на увазі дещо інше. Час і справді лікує, але ти завжди будеш стикатися з ним у своїх спогадах і якщо не проведеш межі між мертвими і живими, а будеш наполегливо захищатися від світу, зовсім скоро збайдужієш до нього. А ти така юна, тобі ще треба кохати… Як би не було боляче, все одно краще кохати, аніж не мати почуттів. Нехай так коротко, як це було у вас.



Ліка Шуліч

Відредаговано: 23.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись