Сповідь Смерті

Розмір шрифту: - +

Глава 4

*** *** ***

Макс всю суботу займався розмірковуванням над тим, що трапилося у п’ятницю, слова Ліги Світла тепер викликали в нього більший гнів, ніж він міг собі уявити. Як не дивно, але у Макса не виникало відчуття того, що він робить щось не вірно, можна сказати навіть навпаки – тепер його життя мало хоча б якийсь сенс. Сила ангела смерті більше не потребувала ніякого доказу того, що саме він має право нею керувати. Хлопцю вдавалося майже все, що він хотів. Макс переконався в тому, що ніяка зброя його не здолає, а будь-які рани вмить загоювалися. Хоча останній факт потрібно було довести безпосередніми фактами, які згодом підтвердили його правоту.

Приорітетним залишалося питання швидкого переміщення з одного місця в інше, але це питання, за словами Дрейка, потребувало більше часу. Макс почав довіряти ангелу смерті настільки, що будь-які його слова не викликали в нього ніяких сумнівів. Вони ставилися один до одного з великою повагою, адже Макс був йому вдячний, що він обрав для своєї місії саме його, Дрейк в свою чергу був в захваті від того, як швидко його обранець підкорив силу ангела смерті. Дрейк кожної ночі на декілька годин приходив до свого нового підопічного і розповідав йому про світи, в яких він можливо скоро побуває, про те, як знищити демонів, якщо навіть їм вдасця потрапити в світ людей. Макс хотів потрапити у четвертий вимір,але в цьому Дрейк йому весь час відмовляв, адже живим туди шлях закритий.

У неділю зранку Макс зателефонував Ані Бейгул, яка присвячувала кожний вихідний розвагам і ще багатьом речам до який хлопець ставився так, ніби люди, які ними займалися остаточно посходили з розуму. Він попросив дівчину піти з ним до своєї матері. Аня звісно не відмовила і вони домовилися зустрітися вже біля лікарні. Макс звісно прийшов першим і ще двадцять хвилин чекав на свою одногрупницю. Повітря здавалося ще легшим і свіжішим, на дворі все ж таки ранок. Легенький вітерець обвівав обличчя Макса, який стояв біля входу до лікарні і розглядав її нові кольори. Нещодавно там зробили капітальний ремонт і тепер яскраво-білі стіни виблискували у промінні весняного сонця.

Хлопець ще з чималої відстані помітив Аню, яка цього разу одяглася набагато стриманіше, ніж зазвичай, на ній були звичайні джинси і темна куртка. Її світле волосся розвівалося на вітру і дехто із прохожих чоловічого роду милувалися її красою. Безнадійний настрій дівчини Макс вже давно встиг розвіяти, і за це вона була йому безмежно вдячна. Аня з неприхованим натхненням крокувала до хлопця, але він звісно ж помітив на її досконалому обличчі тінь якихось сумнівів. Вони привіталися і зайшли до приймальні у якій сиділа жінка, яка відразу ж впізнала Макса і попросила зачекати декілька хвилин перед тим, як їх пропустять до потрібного пацієнта.

  • Я не буду тобі заважати?-- запитала Аня.

  • Заважати… -- не зрозумів хлопець,- заважати що?

  • Ну… не знаю, розмовляти з мамою. Вона напевно за тобою скучила, а з тобою я,-- саме це й було причиною її сумнівів.

  • Скучила,- посміхнувся хлопець і почав розминати пальці на правій руці, - вона вважає, що розмовляє зі мною кожний день. Одного разу причепилася до одного з лікарів, щоб той розповів як в мене справи в університеті. Їй весь час ввижаються різні люди… за її словами я навідую її кожен день, але чомусь нічого не розповідаю. Моя мама рада, коли я по-справжньому до неї приходжу і розповідаю їй щось, а якщо вона побачить мене із подругою, то зрадіє ще більше, адже вона каже, щоб я був ближче до людей і таке інше.

  • Вона каже правду,-- погодилася Аня, -- до речі, що з нею?

  • Лікарі називали діагноз, але я не запам’ятав, своїми словами, їй часто ввижається те, чого насправді не має. Інколи вона втрачає пам’ять і не може згадати деяких її знайомих, або скандалить, адже не розуміє, за що її посадили в це місце. Але коли до неї приходить здоровий глузд, а це трапляється досить рідко, то вона наполягає на тому, щоб її звідси не забирали, адже вона вдома щось із собою зробить.

  • Вона колись одужає?- стурбовано запитала дівчина.

  • Люди в білому говорили, що можливий таки варіант, але вони самі не вірили в свої слова, отже…

  • Мені шкода… я не можу уявити як це…

  • Розслабся,- знову легенько посміхнувся хлопець,- я хочу дещо в тебе запитати. Це запитання буде дещо не звичайним, тому не дивуйся. Ти віриш в Бога?

  • Звісно що вірю,- відповіла Аня, запитання її одногрупника здивувало дівчину,- мої батьки навіть ходять до церкви, інколи звичайно, але на великі свята їхня присутність в Божому домі обов’язкова.

  • Це добре, але якщо ти віриш в Бога, значить віриш і в диявола…

  • До чого ти ведеш, - перебила Аня і поглянула на одного старого пацієнта, який вів бесіду зі своїм стільцем, - давай краще до справи, а то з твоїх вуст такі слова звучать якось більш моторошно, ніж від когось іншого.

  • Гаразд, ти колись бачила які-небудь чудеса?

  • Здається… ні,- згадувала дівчина,- але в чудеса я також вірю.

  • Це добре, тому тебе не повинно шокувати те, що я тобі покажу.

  • Покажеш що?

  • Пізніше розповім,- адже до них вже наближалася чергова медсестра, тримаючи в руках два білих халати,- при умові, якщо ти нікому не розповіси.

Вони одягнули свої лікарські халати і рушили вздовж коридору, по обидва боки якого знаходилися звичні просторі палатами. Час від часу їм доводилося чути гучні співи якихось чергових місцевих співаків, але в основному це місце було досить тихим. Із великих широких вікон у приміщення потрапляло сонячне проміння і легенько нагрівало холодні стіни цієї лікарні. Вони минули декілька палат і зайшли до потрібної під номером чотири. В середині також були такі ж великі вікна, але о цій порі дня ніякого сонця через них не потрапляло. По обидві сторони від стін стояли два ряди невеликих ліжок, на яких відпочивали пацієнти. По середині цієї просторої кімнати стояли декілька столів навколо яких знаходилися зручні м’які крісла. Дехто грав у шахмати і фігурки від них були розкиданими ледь не по всій кімнаті. Із кутків палати долинала повільна класична музика, яка здається тільки дратувала місцевих жителів. В інших кутках знаходилися камери спостереження. Макс пройшов повз декель столів за якими сиділи напружені чоловіки і помітив свою маму, яка самотньо сиділа в кріслі навпроти вікна. Аня ні на крок від нього не відставала, адже всім цим людям вона аж ніяк не довіряла. Хлопець спокійно підсунув до неї ще два крісла і вказав рукою Ані на одне з них. Дівчина обережно сіла, немов крісло складалося із тисячі невидимих голок, після неї приземлився Макс.



Step Yevhen

Відредаговано: 05.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись