Сповідь Смерті

Розмір шрифту: - +

глава 2

« Ще пару хвилин такої несамовитої і безглуздої балаканини і моє серце цього не витримає. От цікаво і де він знаходить подібні теми: проблема добра і зла у сучасному світі? Це ж треба було настільки опуститися, щоб сидіти у цій аудиторії на четвертій парі, та ще й з такою порожньою травною системою… Якщо й надалі цей предмет буде у розкладі під цифрою чотири, то шанси на те, що я буду на них присутній рівні нулю. І як не сумно це визнавати, але в мене не має ні краплини надії на те, що цю пару перенесуть на якийсь інший час, така значить доля. Я ж нічого не маю проти викладача чи предмету, так що… ще й виправдовуюся перед собою…сьогодні напевно особливий день…»

Лектор монотонно продовжував читати матеріал лекції, зупиняючись лише для того, щоб перегорнути чергову сторінку своєї здається безконечної теми. В аудиторії, що знаходилася на третьому поверсі одинадцятиповерхової будівлі біологічного факультету, потрапляло сонячне проміння, яке з радістю нагадувало студентам, що надворі вже квітень. Приміщення було настільки великим, що в нього можна було б помістити більше ста студентів. Але вона була заповнена всього приблизно на двадцять відсотків і то, ця невелика кількістю людей була розкиданою по всіх рядах. Одне вікно було трішки відчиненим, щоб у приміщення потрапляло хоча б трішки свіжого повітря, але враховуючи те, що в цій аудиторії чотири години поспіль сиділи студенти з набагато більшим відсотком відвідування, то повітря у залі для лекцій було настільки збитим, що його здавалося можна було відчути на дотик.

  • Ну що ж, - промовив професор дещо іншим тоном голосу, знімаючи свої окуляри, - оскільки ви мене так уважно слухали, за що я вам вдячний, тепер кожен з вас отримає персональне завдання, на яке ви повинні дати відповідь до кінця пари.

Оскільки тон голосу відрізнявся від попереднього монотонного буботіння чоловіка, то Максу Вірту довелося підняти свою голову. Після того, як вона нерухомо лежала на лекційному зошиті, хлопцеві здалося, що вона тяжча ніж все його тіло.

Викладач почав повільно роздавати кожному студентові папірці із запитаннями, як не дивно, але всі письмові чи усні завдання були різними. Як тільки дівчата на перших рядах отримали свої завдання, їхні ручки почали метатися по папері з такою швидкістю, що здавалося вони от-от задимляться. Якщо б до кожної ручки прикріпити невеличкий флажок якоїсь держави, то виглядало б це так, немов би весь світ котиться кудись у бездну людського старання. Валерій Михайлович віддав останнє завдання Максиму і почав спускатися до свого звичного місця, що студенти жартома називали його троном.

  • А на скільки листків повинна бути відповідь,- запитала чорноволоса дівчина з лівого краю аудиторії.

  • Та на скільки завгодно, - посміхнувся викладач, - я вас все одно буду запитувати усно.

  • Як це усно? - запитала інша дівчина, яка вже встигла надрукувати ледь не цілу сторінку.

  • Ви не знаєте як це «усно», - промовив вчитель, - в такому разі запитайте у своїх подруг, вони повинні знати. Скажу вам ще одне… можете взагалі нічого не писати, головне – це закінчена думка. А на те, щоб захистити свою відповідь я вам надам не більше, аніж п’ять хвилин.

В аудиторії на декілька секунд запанувала цілковита незрозуміла тиша, яку за мить порушили роздратовані голоси дівчат. На таку масову незадоволеність викладач лише демонстративно сів на своє місце і поглянув на годинник:

  • У вас ще десять хвилин.

Нарешті до всіх остаточно дійшло, що іншого виходу із ситуації що склалася не має, тому студенти вже без особливого натхнення почали щось занотовувати у свої конспекти. Максим тільки підняв свій папірець на якому було надруковане завдання: «темна чи світла сторона має більші привілеї у нашому світі».

« Із запитанням пощастило, - думав хлопець,- яка мені в біса різниця, хто має в цьому світі більші привілеї. І як розуміти «привілеї» невже безкоштовний проїзд у громадському транспорті?» Макс знову положив голову на свій зошит, продовжуючи малювати на його полях різні незрозумілі візерунки. Інколи вони нагадували переплетені хрести із гострими кінцями, а інколи щось таке, що не міг зрозуміти навіть сам художник. Він через кожну хвилину дивився на свій годинник, секундна стрілка якого йшла з особливою впертістю, немов би долаючи невидимий опір тисячі маленьких піщинок.

Уроки філософії на третьому курсі факультету психології видавалися настільки нудними, що здавалося коли на них приходили студенти, то вони немов переносилися в інший світ. Світ у якому час йшов по дивним законам: чим ближче закінчення пари, тим він ставав ще повільнішим. На цій лекції ти стаєш немов частиною цього світу, а частина ніколи не може перебороти ціле. І в такому випадку залишалося лише одне – чекати.

  • Отже, - пролунав голос викладача, розбиваючи невидиму, але таку відчутну тишу просторого приміщення, - хто бажає висловити свою думку першим?

  • А якщо я відповім першим,- гучно почав Максим,- чи зможу я в такому разі покинути аудиторію також першим?

  • Звісно що так, якщо вам не цікаві відповіді ваших колег.

Хлопець швидко склав свої речі у фіолетову папку з якою ходив на всі лекції і спустився на середину аудиторії. Він обвів всіх присутніх своїм уважним поглядом у пошуках тих, хто вже на нього трішки розгнівався через таку зухвалість і хто буде задавати йому десяток запитань. Але на щастя для Макса таких він не знайшов, можливо через те, що більшість студентів ще продовжували працювати над своїми не закінченими роботами. Інша ж половина, яка також вирішила вже нічого не писати, просто спостерігала за тим, як буде проходити процес усної відповіді.



Step Yevhen

Відредаговано: 05.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись