Стежкою Богів

Розмір шрифту: - +

Розділ 1

Місяць  сріблясто виблискував за вікном, манив, кликав до себе. Хлопець лежав, просто дивлячись через прозору перепону, відвернувшись, закривши очі, але  місячне сяйво сріблястою паволокою, тонким павутинням обсновувало, проникало в усі закутки, наповнювало єство дивним тремтінням, ніби всередині  раз-по-раз грайливо дзеленчав сріблястий дзвіночок. Деякий час намагався просто лежати, закривши очі, стиснувши зуби, проте тремтіння ставало все сильнішим і сильнішим, темрява не допомагала.
Схопився на ноги, підбіг до вікна й потягнувся туди, звідки лився примарний потік сріблястого сяйва. Він, ніби пив, всотуючи його краплину за краплиною. Раптом судома струснула тіло, хлопець упав, конвульсивно смикаючи руками. Камера спостереження відразу ж піймала порушника нічного режиму в об’єктив. В черговій кімнаті загорілась лампа виклику і до палати поспішали санітари.
...Біль. Тупий біль в усьому тілі. Ледве відкрив очі, яскраве світло сонця різнуло, ніби кинджалом. Хлопець закрив очі, проте через деякий час знову спробував відкрити. Це було вже не так боляче. Повільно оглянувся навкруги. Палата. Знову тут. Ще один день без ночі. 
 Безшумно відкрились двері – зайшли двоє лікарів й медсестра. Вони підійшли до ліжка й один присів на край, інший лікар й сестра милосердя залишились стояти.
- Доброго ранку, Славо. Як себе почуваєте ? – голос звучав твердо, проте в ньому відчувалась якась доброзичливість чи що.
- Все болить, голова паморочиться і ще... вчорашня ніч.
- Біль і запаморочення від заспокійливих. Тобі було вчора погано і ми змушені були застосувати сильні препарати. А от щодо ночі...Тут я хотів з тобою поговорити.
- Що зі мною лікарю ? Невже я збожеволів ?
- Розумієш... Я можу говорити з тобою відверто ? Істерик не буде ?
- Ні, ні. Я вас прошу скажіть, що зі мною ?
- Cказати, що відбувається з твоєю душею може тільки одна людина
- Хто ?
- Ти сам. А от щодо твого фізичного стану я можу констатувати – здоровий. Всі показники, аналізи, енцефалограма в нормі. Принаймні ніяких порушень в роботі мозку   немає. Важче з психічним станом. Тебе привезли позавчора в незрозумілому стані. Говорив не своїм голосом незрозумілі речі. І так більшу частину ночі. Весь час тягнувся до місяця. Викрикував, що повинен щось розповісти. Ми дали заспокійливе - ти відключився. Те ж саме повторилось цієї ночі. Такий стан схожий на шизофренію, проте насторожує те, що приступи відбуваються лише вночі й у точно визначений час. Щоб допомогти нам ти повинен розповісти, що сталося в останній час, можливо занадто сильно перенервував або раптовий стрес.
- Якщо розповім, про те що сталось, прийдеться ще довго у вас гостювати.
- Повір, я чув скільки «веселих» розповідей, що здивувати мене важко
- Добре. Скажу все як було
Лікар кивнув своєму помічникові й той увімкнув диктофон.
 - Я історик. У нас вся родина істориків. Батьки зараз на розкопках в Середній Азії. Рік тому закінчив університет. Вступив до аспірантури. Темою дисертації вибрав дослідження Шу-Нуна
- Чого, пробач ?
- Вибачте, така самоназва Кам’яної Могили – це древній культовий центр. Зараз заповідник. Знаходиться в Запорізькій області. Йому близько 20000 років. Так от, цим літом туди відправилась археологічна експедиція і я зумів ввійти до її складу щоб провести деякі дослідження на місці. Спочатку все йшло чудово: чудова природа, свіже повітря, веселі друзі, цікава робота. Але потім почали траплятися дивні речі. 
- Які саме ?
- Ну, наприклад вийшли з ладу всі цифрові фотоапарати, причому, коли ми їздили за продуктами в райцентр там вони працювали. Також наші ноутбуки і взагалі всі електронні пристрої функціонували дуже погано, з перебоями, а то й зовсім виходили з ладу. Спонсорами цієї експедиції були американці, тож ми мали найновішу апаратуру, але вона вийшла з ладу. Звичайно це дивувало, проте тоді все звертали на якусь магнітну аномалію чи що. Та далі все ставало ще дивнішим. В нашій експедиції був невеликий песик – Топік, він завжди бігав, весело дзявулів, ганявся за пташками, та тут сидів тихо в таборі й не приближався до місця розкопок ні на крок.  А потім ще й той чолов’яга...
- Який чолов’яга ?
- Одного разу пішли в найближче село за допомогою. Треба було зняти верхній шар і щоб справи пішли швидше, вирішили взяти на допомогу місцевих. Проте, ніхто не погоджувався, навіть за хороші гроші. Раптово виникали якісь термінові справи, невиліковні хвороби й таке інше.  Так ні з чим повертались до табору. Йшли степом і лаяли на всі заставки ледачих селян. Тут позаду заторохтіла підвода - якийсь дядько їхав у нашому напрямку. Ми попросили підвезти й він погодився.
- А що - запитав я - невже селянам тепер гроші не потрібні ? Чи такі ліниві стали ?
- Це ти до чого хлопче ?
- Та ми от найняти хотіли ваших для розкопок, а вони не хочуть і все.
- З наших туди не піде ніхто, хоч би ти їм і золоті гори обіщав
- Чого ж так ?
- Негоже померлих турбувати, а тих що там покояться то й поготів. Ще мій дід, а він знахур був на все село, казав – тільки чисті можуть в Шо-Нун заходити.
Я тоді мало з воза не впав. Селянин назвав Кам’яну Могилу терміном, який тільки недавно ввійшов в  обіг історичної науки.
- Як, як ваш дід казав?
- Шо казав ?
- Кам’яну Могилу як називав ?
- А так і називав Кам’яною
В очах дядька, пустотливими бісенятами стрибали  лукаві іскорки. Подальші спроби зав’язати розмову про це нічого не дали – селянин знову прикинувся простим колгоспником, та ще й раптово став недочувати. Згодом плюнувши на все це, залишок дороги проїхали мовчки.
- Ну все хлопці, он ваші палатки майорять, а мені в другу сторону треба.
- Спасибі вам
- Та нема за що. Тільки от що – дядько нахилився до нас і, майже, пошепки сказав - їдьте ви звідси, не час ще, не час...
- Що не час ? Для чого не час ?
- Йти Стежкою Богів
Голосно нокнув на конячку і підвода з гуркотом покотилась далі. Ми тільки спантеличено перезирнулись. Я все розповів керівникові експедиції, але він лише рукою махнув. Наступні дні мені було якось тривожно на душі. І ось настав сьомий день. 
- Що ж сталося на сьомий день ? – запитав лікар, уважно дивлячись на Славка
- Ми знайшли Це. Досі не знаю, що воно могло бути. Випадково наткнулись на вхід до якоїсь печери. Вирішили дослідити. Біля входу знайшли поховання. Навіть не поховання... Просто скупчення кістяків. Можливо, це було жертвоприношення, так ми спочатку подумали. 
Але серед кістяків повсюди валялись залишки зброї. Після попереднього аналізу виявилось, що відносяться вони, приблизно, до кінця десятого століття нашої ери, тобто до часу запровадження християнства, тож людські жертвоприношення та ще в такій кількості навряд  чи мали місце. При детальнішому дослідженні було виявлено ще одну дивну річ. 
Кістяки були розкидані по колу, ніби від вибуху. В центрі знаходились два скелети, біля них знайшли багато накінечників стріл, тож скидалось на те, що їх просто розстріляли. Але хто ж тоді інші ? На їхніх скелетах були пошкодження, які вказували на смерть від мечів або якихось інших предметів, але ніяк не стріл. Ще одна дивина зовсім нас спантеличила: ніде не було й сліду обладунків чи зброї. От тільки ті наконечники… Як пізніше виявилось з чистого срібла.  Все таки тут була битва. Але кого з ким ? На це ніхто не міг та й не може відповісти. А далі... Далі вирішили обстежити печеру. А так, як з нашої групи лише я мав навички спелеолога тож мені й довелося лізти. 
Нашвидкоруч  змайструвавши систему кріплень, подібну до альпіністської, надійно закріпив її на собі, страховочний трос міцно зафіксували і спуск почався. Колись в печеру вели сходи і хоча вони майже стерлися й нахил був досить крутий спускатися було не надто важко. 
Ліхтарик відсвічував темні стіни, нічого особливого але тоді не приходилось надто роздивлятись. Та ось добувся самого приміщення. Тут все було по іншому. Стіни вкривали малюнки, багато малюнків різних стилів: зображення тварин, рослин, стилізовані фігурки людей. Я ввімкнув ручний ліхтар. Печера була досить простора з високим склепінням. 
Мене зацікавило нагромадження каміння в центрі. Підійшовши до нього, побачив кістяк, що лежав на цій купі навзнак. Було схоже, що це вівтар на якому когось принесли в жертву. Поволі пройшов ще далі, наскільки дозволяла мотузка страховки. 
Освітивши стіни, побачив тисячі знаків дивного письма. Воно було схоже на шумерський клинопис, єгипетські ієрогліфи і скандинавські руни одночасно. Безумовно – це серйозна археологічна знахідка. Я вже рушив до виходу щоб скоріше добутись поверхні й розповісти всім про диво, заховане під землею. 
Але зненацька увагу привернув кістяк на вівтарі. Я підійшов до нього впритул й постеріг вкрите багатовіковим пилом  кільце. Це було схоже на браслет. Потерши його об одяг, на превеликий подив виявив, що воно було з металу або матеріалу схожого на метал.
Принаймні блиск в нього був металічний. Браслет виявився справжнім витвором давнього мистецтва: дивно вирізьблені символи й меандричний орнамент створювали відчуття якоїсь безкінечності. Ця знахідка, ніби притягувала і, не витримавши я просунув в нього руку.
Хлопець замовк й, судомно ковтнувши, несвідомо провів рукою по очах. Було видно -  переживає цей момент знову. 
- Славо, що з тобою ? Зле ? – лікар вивів з оціпеніння
- Ні все добре. Це я... так... просто
- Що сталося далі ?
- Отож бо, сталося. Я не пам’ятаю. Пам’ятаю лише голос. Пролунав голос і лише одне слово..
- Яке слово?
- З’явився
- Не зрозумів
- Пролунало лише одне слово- з’явився
- А далі ?
- Далі все, нічого не пам’таю.  Прийшов до тями в палатці, куди мене принесли. Всі були дуже налякані. Казали - бився в конвульсіях, щось викрикував на незрозумілій мові, потім заспокоївся й всі подумали, що помер, бо тіло здерев’яніло, стало холодним, серце майже не билось. Але незабаром відійшов та почував більш-менш. Проте, з того дня не пам’ятаю жодної ночі. Після двох приступів мене на машині відправили сюди, ось і все.
- А де ж той браслет ?
- Браслет... Залишився там, в розташуванні експедиції
- Ну добре, відпочивай поки що. А далі побачимо.
Хлопець  втомлено закрив очі. Лікарі вийшли з палати.
- Що ви думаєте Степане Львовичу на рахунок цього ?
- Не знаю перший, раз таке в практиці
- Тут така справа... До нього вночі, під час приступу, медсестри бояться ходити. Говорять - стає одержимим.
- Чортівня якась, хоч бери екзорциста викликай
- Які пропозиції ? 
- Залишимся сьогодні на ніч, поспостерігаємо
- А може все таки екзорциста ?
- Сергію !
- Ну добре, це я просто... ну так, той так - молодий лікар зітхнув. Ще один вечер пропав.
Коли спиш час біжить швидко. Сон – це ніби другий світ, паралельна реальність, яка завжди поглинає, як тільки на небі з’являється місяць і ніч оксамитовою паволокою огортає Землю. Він  боявся ночі, сон перетворився на справжнісіньке катування, жах, що посилювався відчуттям безкінечності, адже хоч не хоч, а спати мусиш. За декілька днів Славко зненавидів ніч й сни.  Грань між сновидіннями і реальним життям зникла. Принаймні він так думав, не підозрюючи, що ніч це продовження дня, а сни – це інша сторона реальності. Можливо зрозуміє. Потім…
Час проходив. Час проходить непомітно, коли не думаєш про нього. Тихою тінню у вікна заглянув спокійний, літній вечір.  Він обернувся до стіни й задумався. «Чому я не розповів лікарю всього ?» - ця думка просто таки горіла в мозку. Страх ? Можливо. Страх, того, що став божевільним ? Але, якщо так сталося - чого боятися ? Люди дивні створіння - завжди бояться невідомого, але втрачають страх, пізнавши його. Хоча ні, все ж таки не страх. Тоді чому не розповів про Голос і нічні видіння ? Чому  сказав, що  не пам’ятаю ночей ? О, я добре їх пам’таю. Ці крики, кров, і постійний голос... 
«Я хворий, мене вилікують і все знову стане на свої місця –  повторював про себе Славко. Мене вилікують і все буде добре...
- Так легше – почув зненацька 
- Знову почалося ! Ні ! Мені все здається, я нічого не чую !
- Так легше, чути, проте не слухати, дивитися, але не бачити. Так легше...
Голос, який чув наш герой був незвичайним. Дзвінкий, мов срібло, він, здавалося заповнював всю кімнату, проникав у всі щілини.   В ньому не було ні м’якості ні твердості, не було суворості, щастя чи горя – одним словом нічого людського. Голос заповнив його єство, повністю, без залишку. Славко не прислухався, ні, просто завмер або швидше закляк. Хотілося дихнути та він не міг, проте на диво не задихався. Хотілося злякатися та страху не було, було щось інше...невідворотність. Так, саме відчуття невідворотності подавило в хлопцеві всі почуття й думки. Зникло все, залишився тільки Голос.
- З’явився – Голос жебонів сріблястим подихом – ти той, хто мав відвагу надіти кільце давніх мисливців, і витримати силу. Тепер хочеш цього чи ні, а став часткою довгого ланцюга, який простував від Великої Зими, але перервався одного разу, точніше його перервали... перервався Рід, сталися руйнування. Ти маєш виправити, не питай чому, ти просто повинен. Я тобі покажу...
Враз перед Славковими очима щось яскраво спалахнуло. Він побачив картини, яскравий калейдоскоп, що скидався на фільм, тільки фільм всередині голови в якому все відчував, проте нічого не міг зробити. Сонце пекло... 



bisurkan

Відредаговано: 03.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись