Стежкою Богів

Розмір шрифту: - +

Розділ 2

…Сонце пекло. В наскрізь прогрітому повітрі висіло марево, стояв духмяний аромат степової трави. Легенький вітерець перекочував хвилі ковили, розбурхуючи величезне море, яке огортало, ховало в своїх надрах кожну живу істоту. Тиша, тільки коли не коли крикне пташка чи засвистить ховрах. Хотілось впасти в цю запашну пропасть і просто дивитись в безмежну синяву неба, нічого не думаючи, ні про що не хвилюючись.

Та серед царства тиші і спокою була недоречність. Чотири людські істоти, які брели, падаючи і знову зводячись, поміж високих трав.

Дивними здавалися ці люди поміж пишного розмаїття степового зела. Першим йшов чоловік років сорока п’яти, а може й більше. Вітерець ворушив довге пасмо волосся, що спадало з виголеної голови. Вся постава дихала якоюсь могутньою силою. Міцна м’язиста рука стискала руків’я меча, яким чолов’яга опирався, ніби костуром. Чорними, ніби вугілля очима він втомлено вдивлявся в далечінь.

Далі брела жінка. Її ноги зранились й побились, їдка пилюка припорошила лице, подерта одіж не захищала від сонця. Але ні пилюка, ні виснаження не могли сховати дикої краси. Чорноволоса, з дивним розрізом очей кольору лісового джерела. Замикали ходу двоє молодих хлопців. Вони здавалися братами, бо скидались, як лицями так і одіжжю. Обидва мали високий зріст, вдягнуті були лише в подерті полотняні сорочки, що були рясно помережані оберегами, та такі ж полотняні штани щоправда заправлені в чоботи. В обох голови поголені, лише на тім’ї залишався жмут волосся. Обличчя вкривав бруд і кіптява. В міцно стиснутих правицях виблискували скіфські мечі.

Здавлось, ніби якась невідома, але могутня сила вхопила їх і викинула із звичного світу в цей, де сонце, полин і тиша. Хто вони, чому тут ? Навіщо ці люди йдуть все далі в пущу геть від житла людського ?

- Ану підберіться, он байрак, там є джерельце. Зробим головний перепочин, ніч буде непроста.

Вони натрапили на справжній острівець прохолоди й благодаті серед цього спекотного раю. Тут же било невеличке джерельце. Подорожні кинулись до нього. Вони жадібно пили й не могли напитись. Трохи втамувавши спрагу, чоловік присів на траву, жінка з втіхою простяглася поряд. Лише хлопці чогось ще стовбичили, не сідали.

- Відпочивайте, чатових виставляти не будемо – махнув рукою й ті відразу ж попадали на смарагдовий килим.

Очі непорушно дивилися на жучка, що швиденько перебираючи лапками, біг по краю його сорочки. Він дивився на полотно, а перед зором раз пораз здіймалися язики вогню, чувся дикий крик і тупіт воїв. Чоловік стулив повіки й жахливе марево останніх днів заструменіло болючим потоком.

Називався чоловік Велеяром. Був одним з найшанованіших мудреців не тільки в Руській землі. Знали його й франки та бретонці, приїздили і з далеких Східних земель. Чоловік глибокого розуму і знань великих, вірним товаришем був Великому князю й радив не лише словами. Вогнедар очолював загін особливих охоронців.

...Так велося споконвіку. Батьки приводили отрочат років восьми-дев’яти до Дворища Волхвів, прихистку Роду. Там приймали всіх, але через деякий час залишалось їх не більше п’ятдесяти. От цим й належало стати охоронцями Святого гаю й звичаю. Тоді й наставала для хлопчаків тяжка пора. Якщо попередні седмиці піднімали рано, заставляли чомусь в певному порядку махати руками й ногами, а потім після обіду саджали за довгі столи й вчили святі знаки росські писати, то потім все стало набагато складніше.

День поділявся на періоди в кожний з яких вони мали займатись певним ділом. Вставали з першим промінням сонця й кріпили тіло рухами заповітними: то махали руками, ніби жайвір крилами, а то потягалися, як ведмідь , що після зимової сплячки прокинувся. Й дихали при цьому глибоко, як тур або швидко й переривчасто, ніби вовк. Все це показували їм навчителі особливі.

Ще вивчали отроки трави різні помічні чи як хворість нападе, а чи ворог зранить. Літ через двоє волхви залучали молодих воїнів до таємного знання тілом своїм володіти й без зброї жодної від ворогів відбиватись. І, що саме головне, закладали в голови їхні поняття про Білобога й Чорнобога, про боротьбу їх вічну в якій виграти не судилось нікому... Й росли воїни славні, захищаючи землю свою й Богів до скону. Так велося з-покін віків.

…Загинув Могутній князь. Бився з печенігами яко тур, але зітнула йому голову нерозумна рука. Разом з ним погинули майже всі його косаки. Печеніжичі повідрубували їх чубаті голови й понасилювавши на списи возили стойбовищем. Ось він переможений й упосліджений князь, а разом з ним і вся його дивовижна дружина. Раділи печеніги. Даремно. Бо залишилося сім богатирів. Порубаних, знівечених, але живих. Вирішили будь-що добутися до святого Міста. Через п’ять днів їх було вже троє: Велеяр і двоє молодих косаків. Загинули б і вони, якби не купецька валка, що підібрала воїнів у Дикому полі, зосталися б їхні кістяки в степу на поживу лисам та стервятникам.

Привезли до Міста ледь живих. Рани гноїлися і життя з кожним подихом виходило з тіла. Із колись могутніх воїнів перетворились на живих мерців. Так би й випустили Святий Дух з тіл своїх, якби не одна жінка. Верховна жриця Марени – Великої грізної Праматері прийняла в свій заповітний терем. З допомогою своїх учениць за три місяці поставила богатирів на ноги, хоча й дуже кволі були, проте живі. Поступово набирав сили Велеяр і ось вже знову зміг «стежкою Сварога ходити» й помаленьку в «метелиці» кружляти. Починала відновлюватись й школа косацька на Волховському Дворищі. Та косо на те дивилися бояри й всілякі порадники нового князя. Вони крутили молодим і слабким володарем, як хотіли. Саме через ядуче нашіптування відмовився Ярополк від священних охоронців, мовляв, не вберегли батька то й мене не вбережуть, маю сильну дружину, варягів – досить і цього. Косаки ж нехай охороняють Священний Гай.



bisurkan

Відредаговано: 03.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись