Стежкою Богів

Розмір шрифту: - +

Розділ 5

Машина часто підстрибувала на численних вибоїнах рідних доріг. Майже всі пасажири дрімали, зморившись від тривалої дороги й літньої спеки. Не брав сон лише одного. Хлопець невідривно дивився у вікно, ніби рахуючи кілометри, що нестримно змінювались, обіцяючи скорий кінець мандрівки. Славко, (а це був він ), відчував незвичне хвилювання,  разом з тим якусь тривогу, а ще навіть радість чи що. Він знову їде туди. Там де все почалось і там має накінець закінчитись. Напевно. Потягнувся за водою, зробив декілька ковтків, знову вперся очима туди, де степ, сонце і Вона. 

До невеликого степового сільця дістались аж надвечір. Два потужні позашляховики, розбризкуючи густу пилюку, підкотили до невеликого подвір’я. Зачувши гуркіт двигунів з хвіртки вискочив невисокий кудлатий пес й хрипким гавканням сповістив хазяїна про чужинців. Керівник експедиції поволі відкрив дверцята й скоса позираючи на кудлатого охоронця, попрямував до будинку, де вже назустріч поспішав хазяїн. Після міцного рукостискання, селянин окриком відігнав собаку, яка вже примірялась до ноги професора. 

- А ваші чого ж це сидять ? Ану давайте до дворища !

- Та їх просити два рази не треба, ще й не радий будеш, як така орда все обійстя окупує !

- Нічого, в мене ще садок є, помістимось якось.

  Досить швидко вчені розвантажили машини, розібрали палатки й розбили невеликий табір в затишному садочку. І вже через годинку всі зібрались за великим столом, у альтанці, заплетеній виноградом, освітленій парою лампочок. Спочатку розмова якось не клеїлась та дотепний, доброзичливий хазяїн приповідками й жартами, просто таки змусив змучених довгою дорогою істориків, сміятися. Поступово всі відчули, ніби вони знайомі якщо не зі школи то із першого курсу інституту точно.

Бліді промені місяця тихо сріблили виноградне листя, навкруг затихали таємничі звуки ночі, а зорі показували явно за північ, як галаслива компанія вирішила ладнатися до сну. Спочатку думали спати в палатках, але зважаючи на чарівливу літню ніч, повкладалися по-козацькі – під відкритим небом. Через деякий час весь садок посапував і хропів, ніби там вклався добрий загін притомлених боєм запорожців. 

- Що ж воно так муляє ? Ото біда, ще й якась зараза по мені повзає - Славко  вертівся на землі, мов в’юн - це все Ванько – давайте як козаки, та давайте як козаки, відчуємо справжню енергію рідної Землі. Не знаю, як хто, але я відчуваю лише грудки рідної Землі. От же ж, і, що воно так муляє ! – хлопець відкрив очі і сів. Глянув навколо. Всі лежали в таких колоритних позах хоч картину пиши – козацький загін після битви з татарами. Оце то настоянка на травах, відповідальні наукові співробітники опали, як озимі. Тут Славко відчув – в горло, ніби хтось піску насипав. Треба води ковтнути бо помру. Встав і непевним кроком побрів до машини - десь там ще повинна бути його пляшечка із живильною водою. Хлопець спочатку не втрапив на стежку до подвір’я, аж поки між деревами не побачив вогник на який і пішов, раз-пораз спотикаючись, і стиха клянучи грудки й коріння. Зайшовши в двір побачив - професор й їхній новий знайомий ще й досі стиха гомоніли, сидячи в альтанці. Про появу непроханого гостя тихим гарчанням сповістив все той же кудлань, лежачи біля ніг свого хазяїна.

- Це хто там такої пори бродить – поспитавсь селянин, мружачись у прохолодну темряву ночі.

- Та то я води захотів – відповів Славко, ступаючи в круг світла

- А, це ти,  йди сюди присядь на хвильку – професор посунувся вказуючи на місце біля себе.

Хлопець примостився поряд, й наливши собі великий кухоль води, жадібно випив до дна. Поставив, утерся рукавом, задоволено плямкнувши.

- То це ти перший на собі силу Шу-Нуна відчув ?

Славко аж закашлявся від такого питання. Орест ( так звали хазяїна дворища ) пильно дивився на нього.

- Н-не знаю про що це ви

- Добре знаєш, мені ось Степанович - кивнув на професора -  дещо розказав. Взагалі-то сьогодні я не хотів  розпитувати, але раз не спиться тобі давай поговоримо. Ти як, не проти ?

- Ну, давайте раз таке діло

- Той раз помилились ви, що без мене до Кам’яної Могили посунули. Зазвичай так просто там не проводять розкопки – зневагу до себе Вона карає завжди і досить жорстоко. Поспішив ти тоді Степанович, це ще й так добре відбулися – проказав Орест, повернувшись до професора.

- Що добре то добре – аспірант в лікарні, обладнання буревій потрощив, самі насилу забралися звідти, хай воно згорить таке добре – забурчав Олексій Степанович.

- Але ж всі залишились живі, правда ? – очі селянина вперлися в лице Славка з якого миттю злетіли залишки сну.

- Сьогодні ми не все обговорили, саме цікаве залишили на завтра. Орест тут абориген й просто фанат Кам’яної Могили – проказав професор.

«Абориген і фанат» тим часом невідривно спостерігав за Славком. Карі з блиском очі, ніби зчитували щось з обличчя. Хлопець неспокійно засовався на ослоні. Згадка про ті розкопки розворушила болючі спогади, знов закололо в скроні й похололо десь там, де має бути серце.

- Шу-Нун або Кам’яна Могила – природна пам’ятка неоліту, нагромадження брил з пісковику, що утворюють велику кількість печер і гротів, давнє святилище  мисливців на мамонтів – несподівано чітко й голосно проговорив селянин.

Славко аж рота роззявив від несподіванки – таким науковим й академічним тоном це було повідомлено. Професор тільки стиха посміхнувся.

- Так говориться у всіх академічних виданнях. Проте мало хто знає, що воно таке насправді, оте нагромадження каміння. Точніше, не знає ніхто та й навряд чи дізнається. Ми можемо припускати, спираючись лише на факти – Орест перевів подих, й глянув на своїх слухачів. Видно було – про Неї говоритиме всю ніч.



bisurkan

Відредаговано: 03.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись