Стежкою Богів

Розмір шрифту: - +

Розділ 6

Кривавий багрянець несміливо проступав небокраєм. Пора. Полежав ще мить, рвучко відкинув шмат полотна, який служив покривалом. Неквапливо вийшов з терема, примружившись від яскравого ранкового сонця. Майдан глухо гудів, косаки вітались, жартували, розбирались по колах – починався ще один день.

Бран вже йшов до Святого Гаю, коли з боку брами почувся стукіт. Мимохіть кинув погляд через плече - Велеяр спішно піднімався на вежу до вартового.  Несвідоме передчуття здавило серце. Струснув головою, он вже видніються «вовки», які чекаючи навчителя, влаштували ігрища на траві і вже викачали стільки, гейби тут відпочивав добрий гурт турів. Друїд затримався на мить під крислатим дубом, мимохіть замилувавшись своїми вихованцями. Високі, з могутніми м’язами, що перекочувались під збронзовілою від сонця шкірою, водночас були на диво гнучкі й рухались стрімко, подібно до князівських пардусів. Зараз же «вовки» вовтузились на землі, ніби бешкетливі котенята, чекаючи повернення матері з полювання. По суті, такими й були – незважаючи на міць й тренування, ще жоден з них не бував в справжній січі. 

- Діти, справжні діти – майнуло в голові кельта. Чомусь стало смутно на душі, якесь передчуття… Та ні все геть, всі думки геть, Боги з нами…

- А що це воно робиться, «вовки» ? – поспитався похмуро, несподівано виступаючи з-за стовбура дерева.

Враз всі посхоплювались, швидко влаштувавши коло, а ватаг Крушило, соромливо опускаючи очі почав бурмотіти:

- Та ось тут, ми… той, як його вирішили пройтися «стежкою Сварога», та цей… ну трохи посперечались в кого найкраще виходить, й оце… ну почали змагатись і той…

- Ну добре, досить мимрити, давайте почнемо

Бран глибоко вдихнув й ступив вперед. Коло замкнулось.

…Сила постійно прибувала, огортала, ласкаво поколюючи тіло. Вони купались в могутніх хвилях, підносились все вище й вище – біль відходив, розум прояснявся, більше не було ні минулого ні майбутнього, ні землі ні неба, тільки чистий струмінь Джерела Богів заспокоював душу, вимиваючи все непотрібне, лишнє, несправжнє.

Друїд повільно відкрив очі і вже через мить так само повільно, ніби боячись яскравого світла, почали розплющуватись один за одним священні охоронці. Закіптюжені, в подраному одязі подекуди з слідами розмазаної крові, зовні мало схожі на грізних бійців Прадавнього Звичаю. Якусь мить просто сиділи з невидющими очима, скам′янілими лицями. Легенький вітерець недбало шелестів у вершках велетів- дубів, може щось говорячи їм, а може просто пустуючи, зачіпаючи статечних дідів.

- Разом і окремо – дехто з вовків навіть здригнувся від несподівано лунких слів. Крушило аж голову повернув до Брана й витріщив очі. 

- Окремо й  разом – повторив друїд так само, нагадуючи голосом бойовий ріг. Перевів погляд на Крушила й… усміхнувся. В косака очі стали розміром із золоту гривну, що дівки на шиї носять.   

- Ну чого витріщився, вовче ?

- Та той…- ватаг глянув на принишклих побратимів

- Кажи вже

- Оце перший раз побачили вас усміхненим

- Так день сьогодні особливий

- Хіба ? Так Сонцеворот же за три дні

- Оце тобі й «хіба». Зборище сліпих щенят стало ватагою молодих вовків – вуста навчителя ще берегли тінь усмішки, коли пружинисто піднявся й махнув рукою до учнів.

- Ходім, сьогодні ви вперше заслужили вечерю

Покректуючи й потираючи побиті за день борні боки, за ним потяглась вся братія.

Переступивши поріг Трапезного Терема, Бран відчув себе в розтривоженій борті лютих бджіл. За столами не було нікого, всі товпились, наступаючи один одному на ноги, кожен говорив щось своє  й не слухав іншого. Покутя залишалось вільним. « Де ж Велеяр ?» - майнуло в голові. 

- Вовки, вовки – ніби шелест лісового листя на вітрі, пронеслось по світлиці

Шум потроху стих, десятки лиць повернулись до них. 

- Де навчителі ? – похмуро мовив друїд

- Всі пішли до світлиці й веліли передати вам, як тільки прийдете теж туди зайти

- А ви чого не вечеряєте ?

- То як же…не по звичаю самим – розгублено розвів руками молодий хранитель

Щось недобре кольнуло там, де має бути серце. Не кажучи й слова повернувся, швидко попростував до терема Велеяра.

 Чорний оксамит ночі розтинали вузькі промені світла, що струменіли з різьблених вікон світлиці. Бран на хвилину зупинився, мимохідь глянувши вгору, туди, де покрите яскравим узороччям небо  пророкувало новий, сонячний день.

Біля входу в терем, ще здалеку запримітив цілу громаду якихось людей. Хто б це міг бути ? Лише підійшовши ближче, постеріг, як зблискували обладунки й опівнічне світло грало на лезах харалужних мечів. Мимохіть підібрався, поступ став легший, тіло звично розверталось в бойову позицію. Та лишитись непоміченим не встиг. Назустріч вже поспішало декілька здоровенних, кутастих, особливо вражаючих своєю потугою в непевному нічному світлі, постатей. Ось війнуло міцним запахом чоловічого поту, шкіряних обладунків, воїнського спорядження. Незнайомці перли, як тури під час весняного гону. Враз за декілька кроків нагло зупинились, гейби вкопані, й ні пари з вуст. Друїд теж мовчав, споглядаючи з-під лоба таку прояву. Десь далеко зайшовсь хрипким гавкотом пес, відганяючи непрошених гостей чи свої нічні страхи. Передній переступив з ноги на ногу, й глянувши на своїх супутників, що безмовно стояли в непевній темряві, повагом виступив вперед. Відблиски світла грали на шоломі, помережаному дивними візерунками, лице повністю ховалось під стальною личиною якогось хижого звіра. 

- Хто ? -  голос воя був подібний рику ведмедя

- А хто питає ?



bisurkan

Відредаговано: 03.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись