Стежкою Богів

Розмір шрифту: - +

Розділ 9

Тяжко дудніла голова, перед очима ще майоріли криваві видива минулого. Насилу розліпивши повіки, Славко постеріг просто таки епічну картину: Савович сидів й тримав його голову на колінах, Орест з професором мостились навпочіпки, тримаючи руки й ноги.

  • Ви чого ? – здивовано промимрив
  • Очухався ! Ну ти й налякав нас, ну це просто… інтелігентний історик вибухнув зливою відбірних матюків
  • Ого, та ви просто віртуоз – кволо посміхнувся хлопець, коли Орест на хвилину замовк, переводячи дух – ану поможіть підвестись

Обережно, попідруки, звели бідолаху, що крок за кроком повільно ступав все ще злегка хилитаючись

  • Ну ти й налякав нас, хай йому трясця – професор витирав долонею патьоки поту із розпашілого виду
  • Я не винен – це все ви своїми обрядами та зіллями – сердито повернувся до незворушного Савовича
  • Так і має бути. Ти стаєш на стежку
  • Яку стежку, кажіть толком, що воно таке, бо від цих приколів у мене вже ноги підкошуються
  • Що ти бачив ?

Круговерть дивних до божевілля видінь знову ожили перед очима. Захотілось втікти, забитись в далекий темний куток, і до різі в очах вдивлятись у вікно. І забути, забути всі ці прокляті сни. Проте, знав – нічого не допоможе, допоки не виконаю те, що призначено, не здійсню чиюсь невблаганну, древню волю. Горлянка раз-пораз пересихала. Жадібно припав до пляшки з водою цього джерела. Всі напружено чекали, що то буду казати.

  • Вогонь бачив. Багато вогню й крові. Пожарища. Людей, які нищили один одного. Того самого чоловіка, що явився у такому ж видінні там… в лікарні. Але все уривками, спалахами. Було дуже боляче, але не страшно. Лють… Вона була скрізь – втер спітнілого лоба – дайте ще води
  • Ну все правильно – тихо мовив Савович
  • Що ж тут правильного ? Хлопчину ледве одволодали – сердито забуркотів Орест
  • Я вам не хотів говорити все відразу, чекав знаку, перевірки
  • І що, дочекався ? Славко трохи лапті не склеїв
  • Він би не помер, раз його обрали
  • Хто обрав ?
  • Зараз нічого не скажу. Ось дістанемось місця, проведемо обряд, а там…буде видно. Давайте, збирайте манатки, йти час. До заходу сонця повинні бути на місці

Коли вервечкою рушили з галявини, продираючись крізь зарослі, Савович трохи припинився, зав’язуючи шнурок. Порівнявшись з ним, зустрів пильний погляд. Похапцем відвів очі, й збирався вже йти, як почув тихе:

  • Ти ж відчув, що йдемо тою самою стежкою, га ?

Я мовчки кивнув і поспішив за Орестом, який крекчучи, навкарачки пробирався таємним лазом на іншу сторону байраку.

Палюча спека могутньою хвилею підхопила мандрівників, які вийшли з смарагдового шатра. На одіжі поступово розповзались темні плями поту, дрібні патьоки заливали лице, роз’їдали очі. Через кілька кілометрів похідний порядок змінився – на чолі став Савович, за ним чвалав Орест, далі раз-пораз спотикаючись у високій траві сунув я, замикав кавалькаду надсадно сопівший професор. Ми йшли, ніби у гарно натопленій печі: з усіх сторін огортала така спека, що навіть з ніздрів скоро повинен був вириватись вогонь. Деякий час чулось тільки хекання, посапування, зрідка буркотів й спльовував Орест. Вже давно перевалило за полудень і ноги совались окремо від голови, що нагадувала розпечений чавун. Перед очима пливли жовто-червоні зайчики, степове мариво зливалось в єдину дрижачи стіну. Думки плутались, створюючи божевільний клубок хотінь спраглої людини. Савович все частіше оглядався на нас, проте ходу не збавляв, вперто долаючи простір до тільки йому відомої мети.

Очі злипались й пекли від патьоків поту, та їх вже ніхто не витирав. За весь час проклятий абориген дозволив нам випити щось із чотириста грамів води, але зовсім заборонив їсти. Раптом, метрів за триста рівного, як стіл степу, забовваніла якась віха. Я вже думав, що почалися міражі від зневоднення та втоми.

- От впаду тут, помру, а ви тоді чорта, щось зробите без мене й браслета - від жалю до себе мало не пустив сльозу, але наш провідник махнув рукою й, ніби через товстий шар вати донеслись слова:

  • Давайте ходу, зробимо привал

Магічне слово «привал» піддало нам духу, й ноги самі понесли в прохолоду зеленого намету. Опинившись в тіні, всі, крім Савовича, попадали, як повержене воїнство, не скидаючи рюкзаків. Хвилин з п’ять просто лежали, насолоджуючись прохолодою й спокоєм.

  • Не знав я Савович, що так мене не любиш – відхекуючись, почав Орест і, лежачи на спині, здирав лямки рюкзака, які просочившись потом, аж прикипіли до тіла – тепер з тобою ніколи в похід не піду, а то заженеш, як шолудиву коняку, к чортовій матері !
  • Це ше що, от мій дід, коли по трави вирушали, не давав ні їсти ні пити від сходу до заходу сонця. Так ідеш, а ноги виписують такі ієрогліфи, аж страшно стає, а старий тільки підгукує: «ходу, ходу». І так до вечора. Зате вечерком, кострище розложили, сала з картоплею напекли – смакота ! А вода тоді яка солодка ! П’єш, ніби нектар небесний дядько прижмурився, нагадуючи вдоволеного котиська перед мискою сметани
  • Спогади дитинства це добре, але давайте чогось перехопимо, бо в мене вже живіт до спини прилип – озвався професор, накінець звільнившись від тяжкого сидіра.



bisurkan

Відредаговано: 03.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись