Стежкою Богів

Розмір шрифту: - +

Розділ 11

Спокійне, м’яке світло невеликим пучком розливалось навколо, освітлюючи слизьку тісняву проходу. Коли браслет засвітився, я мало не вмер від несподіванки. Посидівши якусь мить, стримуючи бридке тремтіння, вирішив – так як назад все одно не повернешся, то виходу немає – тільки вперед. Дещо насторожено витягнув вперед руку й незграбно ліз, тримаючись за осклизлі стіни, оминаючи виступи й випадкове каміння.

Серце несамовито калатало, навколо гуляли чудернацькі тіні. Чи то від страху, чи від поступового похолодання дрижаки зводили м’язи, цокотіли зуби. Коли стало холодно до судоми й темені в очах, тілом раптово запульсувало приємне тепло, ніби невидима грубка наганяла ці лоскітливо-заколисуючі хвилі. Браслет загорівся яскравіше, а рука відізвалась тисячами голочок. Зчудовано глянув на сріблисту смугу металу: він - живий, відчуває єство й допомагає. Збадьорившись, жвавіше попростував примарним мороком.

Міріадні розсипи зірок огортали бісерною ковдрою, задаровували примушували забутись й поринути в спогади. Закривши вхід, чоловіки присіли на мить відпочити. Савович тяжко дихав, великі бісерини поту скочувались по виснаженому, в червонястих відблисках полум’я, обличчі. Чимало сил положив відун, відтворюючи прадавній обряд. Чи все зробив правильно ? А може пропустив що ? Від цього залежало життя хлопця, адже вивільнялися древні сили - з ними жарти короткі. Думки роїлись одна поперед одної, наскакували, плутались. Як він там ? Адже зовсім хлопчисько, навіть не відає, з чим прийдеться зіткнутись. Чи витримає ? Тому й сидів безсило опустивши руки, тяжко відсапуючи, поглядаючи на чарівливе полум’я, що здавалось горіло без всякої помочі, просто на голій землі.

Першим тягучу мовчанку порушив Орест:

- Як думаєте – зможе малий довести все до кінця ?

- Довести що ? – відун повільно підняв каламутні очі

- Ну…місію свою чи що воно там

- Його вибрав Провідник, значить неспроста

- То ці його приступи, пов’язані з браслетом ? – професор підсунувся ближче

- Коли Орест розповів мені про ваші розкопки й дивину, що сталася з хлопцем, я відразу запідозрив «Переселення»

- «Переселення» ?

- Такий досить прадавній обряд, коли єство могутнього волхва переходить до іншого. Хоча…

- Що ?

- Це відбувалось досить рідко, бо потрібно було вбити  одного щоб його сила повністю перейшла іншому

- То ти думаєш…

- Я здогадуюсь, що тоді хтось хотів залишити якесь послання, повідомити щось надважливе нащадкам. Але використали Провідник, як хранителя інформації. Хто і як це зробив не знаю. Мабуть, не належить знати. Всі мої предки повинні були творити требу на цьому місці кожного Сонцевороту і так велося споконвіку. І ще цей обряд… Його просто передавали в спадок, додаючи – використай, як тільки відчуєш потребу. Наскільки знаю, за весь час ніхто не наважився. Я перший…

- А якщо…Ну раптом, гіпотетично щось не так

- Тоді, найлегшим виходом для мене й Славка буде смерть – Савович насупився й послабив комір сорочки

Орест замовк й, обнявши коліна руками, злегка похитуючись з боку в бік. 

А зорі все сяяли, тихенько переморгувались, вели тисячолітню розмову… 

 

 

Крайнебо розпливалось густою кров’ю. Задуха спадала, поступаючись надвечірній м’якій прохолоді. Голова була на диво легка й світла, ніби й не було безсонних ночей, кривавої бійні, пекельної гонитви. Велеяр розплющив очі, намагаючись не пробудити Мару, обережненько хотів вивільнити руку. Та де там – чаклунські очі з глибокою печаллю обмацували його лице, запам’ятовуючи кожну рисочку, кожен вигин.

Знову кольнуло зрадливе серце. Після щасливого розмаю їхніх любощів, тупий біль краяв душу на шмаття, а в голові стукало єдине – це востаннє, останній раз. На цьому світі.

Рішуче струснув головою:

- Пора – милуючись дивними вигинами тіла коханої, Велеяр знову ставав суворим волхвом Роду. Волхвом, що має до кінця виконати місію. В смарагдовій гущавині до нього знову променіли Бранові очі – Стежкою Богів, брате…

- Що ?

- Стежкою Богів… Велика честь для воїна Роду

Мара нічого не відповіла, поправляючи одіж та обереги. Ще раз обдивилась, стріпнула копицею пишного розтріпаного волосся. Її прохолодна рука ніжно лягла на м’язистий п’ястук волхва. Так і рушили через гущавину, міцно тримаючись за руки, ніби малі діти. 

Крушило прокинувся першим від нестерпного лоскоту в носі. Голосно зачмихав, виганяючи несподіваного загарбника. потерши носа все ще безтямно зі сну оглянувся навколо. Лют спокійненько собі спав, вивернувшись догори черева, голосно похропуючи. Крушило вирвав довгу травинку й обережненько почав водити по виду, вухах, голеній голові побратима. Той щось замурмотів, замахав рукою, перевертаючись на другий бік. Прийшлося цвьохнути сильніше…і ледве встиг відхилитись: Лют так хвицнув ногою, збиваючи невидимого противника, аж повітрям хвиля пішла. Ото щоб у вухо зацідив, довго прийшлося б чмелів слухати ! Крушило перекинувся через спину й пружинисто став на ноги.

- Ну ти й дурний коли спиш !

- Не треба було будити. Такий сон перебив – Лют тер очі безперестанно позіхаючи.

- Тебе не буди так би й хропів поки варяги не прискочили

- Е ні, я псячий дух за сім верст чую

Хлопці, чухмарячись й потягуючись, поволі посунули вмиватися. Досхочу нахлюпавшись, відчули просто звірячий голод. Вже й забули, коли останній раз щось здобували на зуб. Нипаючи по галявині знайшли пару їстівних корінців, дрібненьких цибулинок. Від такого підкріплення живіт просто таки зводило лютим голодом.

- А що це ви тут криницю риєте ?



bisurkan

Відредаговано: 03.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись