Стежкою Богів

Розмір шрифту: - +

Розділ 12

Рука вела у тьмі. Розсипаючись дрібними іскорками, браслет, ніби тіг за собою, тільки йому відомим шляхом. Щеміли обдерті коліна, спина заніміла від нахиляння, а прохід все звивався, темним ослизлим лабіринтом. Страх замкнутого простору, мерехтливої темряви, потроху заповнював душу, липким холодком пробігав щкірою, ворушив волосся. Проповзаючи під величеньким виступом на стелі, враз шурхнув руками в пустоту - дрібне каміння, пісок посунули, і я поїхав кудись вниз, безпорадно намагаючись вчепитись за щось. Обдираючи лице, боки, збиваючи до крові пальці, провалився в якусь яму, боляче вдарившись спиною. Деякий час просто лежав, приходячи до тями. Обережно поворушив спочатку однією рукою далі другою – ніби все в порядку. Ноги теж рухались, от тільки віддих забило так, що ны дихнути ны видухнити. Намагаючись встати, перевернувся на бік, потім сів. Нестерпно пекли очі, засипані дрібною мервою. Обережненько потер пальцями в кутиках, декілька разів кліпнув й оглянувся навколо. Наглий мороз продер поза шкірою: та це ж те саме місце ! Відганяючи похмурі спогади, встав й пройшов декілька кроків. Так і є - ті ж малюнки на стінах, покриті тисячолітньою пилюкою, пронизлива тиша й кам’яний вівтар. Чекай, а що ж це ? Невже до всіх талантів, тепер бачу в темряві ? А й справді, приглушений падінням якось не відразу зрозумів, що все навкруги видно так як вдень. Відкіля ж така благодать ? Тихцем скосив очі браслет: ні не він. Сторожко озираючись, пройшовся попід стіною. Світло лилось звідусіль й нізвідки. От тільки біля вівтаря…чи то вже ввижається ? Легеньке мариво дрібно тремтіло над грубим камінням, приманюючи просто якоюсь магнетичною силою. Підкоряючись несвідомому покликові, безтямно рушив, здіймаючи пухнасті хмарки віковічного пилу.

Розкидавши довгі руки посеред вівтаря простягся висушений кістяк. Зітлівши оскілки одіжі прикривали тільки срамоту, дублену, висушену шкіру вкривали численні рядки якихось знаків. Стримуючи тремтіння в ногах, нахилився нижче – так і є, не здалося. Його вбили – отвір в грудях ясно вказував на причину смерті. Дивно тільки одне – чому труп просто не згнив, залишивши кістяк, а перетворився на добре висушену мумію, ніби тут попрацював цілий загін єгипетських бальзамувальників. Трохи оббувшись у моторошній обстановці, хлопець знову став істориком. Наукова цікавість взяла своє, тож присівши навпочіпки біля мертвяка заходився пильно вивчати.

Хм, цікаво… Чоловік, досить міцної статури, ти диви, навіть пучок волосся на тім’ї зберігся. Шкіра покрита численними татуюваннями, не хаотичними, складають якийсь складний малюнок. Детально не можна розібрати через оті значки, що вкривають всю шкіру поверх татуювань, навіть лице. Славко так розійшовся, що забувся для чого й прийшов сюди, забувся про Ореста, Савовича. Перед ним була вражаюча знахідка, яку необхідно вивчити, дослідити, описати. Цим ми зараз і займемось…

Різкий біль враз обірвав всі наукові пошуки. Знетямлено глянув на зап’ясток: недавня маленька ранка, що вже здавалось почала затягатись раптово просякла кров’ю. Володаючи, ніби не своєю рукою, обперся об вівтар – зап’ясток притулився до невеликої виямки укритої ледве помітними темними патьоками. Різка судома різко струснула тіло, а рот відкрився в німотному крикові. Почався перехід.

Дрімуча ніч заступила всі проблески світла. Дихати важко, в горлянці ніби застряг шмат гливкого хліба. Нічого не бачу. Враз потойбічну тьму розпанахав спалах сліпучо білого світла, настільки яскравого, що засліплювало навіть через закриті повіки. Відчув себе легким, ніби пір’їнка й відкрив очі. Від давлючого жаху, на мить замовкло серце, й кров, ніби захолонула в жилах. Навколо ніжно блакитне, з легкими білястими тінями хмар, небо, а під ним простягалась безмежна даль здоровенного поля вкритого травами. Таке враження, ніби повільно планував між небом та землею, проте не керував рухом, а віддався на милість невідомого. Трохи оббувшись, придивився пильніше до рухомих фігурок, ген там на небокраї. Тільки глянув пильніше і все стало так близько, що можна роздивитись навіть витріщені осклілі очі коней, білу піну, що густими шматками відлітає від оскалених морд, просочується з-під сідел та збруї. Він відчував втому вершників, проте не міг роздивитись їхніх лиць. Щось стрепенулось всередині й кінь упав, всі зупинились, але тут картинка стала розмитою, як крізь погано протерте скло. Безпомічно роззирнувся й постеріг іншу групу людей. Тяжка лють смердючою хмарою накривала ватагу, і Славко чомусь відчував гнітючий запах бійні, хоч ніколи там й не бував. Тільки хотів пильніше придивитись до страшних людей, як навкруги щось перевернулося змішалося і от під ним смарагдовий острівець серед палючого степу. Тут дихалось вільніше, ніжний вітерець пустотливо ворушив балакучим листям, холодив розпашіле лице. Ось невеликий потічок, гарно на душі, спокій… Враз серед буйного розмаю трав майнула свята картина від створення світу: сплетені в жагучій пристрасті тіла, потужний струмінь справжніх почуттів, вирував ніби бурхливий водограй.

Славко вже аж відвернутися хотів, присоромлений таким одкровенням, але тут все змішалось. Здалося, ніби зараз виверне всі тельбухи назовні. Думав, що то в очах потемніло, проте міріади мерехтливих світлячків окутували з усіх сторін, тихо дихаючи спокійною літньою ніччю. Відчуваючи себе ще не дуже добре, помутнівши поглядом глянув, що ж там твориться внизу. По велінню тієї ж невидимої сили спустився нижче і… його безтілесну суть тремтячим покривалом огорнув кров’яний туман. Вибалушені очі, дзенькіт зброї, жахливе ревище, хряскіт кісток – хотілося закрити очі й пропасти, провалитись під землю тільки б не бачити пекельного видива. Та зненацька сріблистий нагадував продзвенів суворо карбуючи слова:

  • Вони мали мужність пройти через це в ім’я Роду й Звичаю, а ти май мужність хоча б подивитись як було.



bisurkan

Відредаговано: 03.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись