Стежкою Богів

Розмір шрифту: - +

Розділ 13

Безсмертя… З прадавніх віків марить ним людина, хитруючи, винаходячи й придумуючи, як то краще одурити неминучий перехід. Та ніхто з вас кволих головою, не подумав, що то за кара вічна жити під тягарем столітніх гріхів, виряджати в останню путь найдорожчі душі й божеволіти від нескінченного калейдоскопу літ, отруєних однаковими тривогами, бажаннями, слабкостями. Випалиш нетлінний дух свій до дна, благатимеш про спокійний відхід та не буде того. Бо все має йти по Колу.

…І велося так споконвіку: діди жили в онуках, а звитяга древніх в оповідях батьків. Бо нетлінні ми, допоки триває Рід й прадавня кров струменить в жилах дітей, славлячи Богів рідних, що є Прапредками нашими. А хто ж крім рідних душ оборонить тебе від скверни й зла ?

Невже ж пересікся рід Найсвітліших ? Невже не буде славлення з Прави досягати чертогів Яви, спокоячи душі в Наві ? Як би не гнівились Боги та зоставити Рід славний без нащадків… не здатні на те Прадавні бо люблять достойних і не залишать на поталу вірних. Ніхто не властен над ними… Та що там… Он здоровезний вовк на кам’яному горбі. Дух-нищитель і дух-охоронець, вірний посланець Тих чиї імена не годиться називати вголос. Чу ! Глибоко втіг повітря й зірвавшись, стрілою майнув вниз. За ним мій читачу ! Вірний охоронець покаже, що значить Коло і Звичай. Для вірних і…достойних.

…Щось тепле й мокре на обличчі. Хотіла відтрутити рукою, але тіло мертвецьки закостеніло й кожен рух відзивався нестерпною судомою. Насилу розплющила очі – два зелені вогники й шорсткий язик все що осягнула в глибокій пітьмі. Крижаний холод заповнював все єство, перепиняв подих, закривав очі. Через мить, ніби провалилась в морозний поруб, без звуків і запахів – тільки тьма чорною водою заливала горлянку, ніс, очі, не давала дихати, бачити, відчувати себе живою людиною. Кожен м’яз, кожна жива клітинка, нестерпно нила тяжким судомним болем. Раптово кинулась від нових відчуттів – спину й боки, ніби терли на шорсткій терці, сливе відділяючи м’ясо від кісток. На щоці відчула гарячий віддих й пухке, тепле хутро. Перед затуманеним зором помаленьку вимальовувались ноги, що безвільно сунулись по кам’янистій підлозі. Камінчики дряпали шкіру, проте біль не відчувався. Світ затьмарився й жінка знову провалилася в забуття.

Легенький віддих степового вітерця омив тіло, розвіяв тяжкий слід печерного царства. Відчувши неземний подих на своєму обличчі жінка поволі відкрила очі. Передранішнє небо тихо пломеніло багряним соромливим усміхом небокраю. Мара тяжко повернулася на бік, спробувала сісти. Світ закрутився перед очима й жінку судомно вирвало. Втираючись, все таки сіла, впираючись дрижачи ми руками в землю. В очах все крутилось і переверталось, молочна муть застилала зір. Спроквола протерла зіниці, невидющим поглядом обвела все довкола. Весело зеленів степ, прокидаючись під дзвінкий гук жайворонка, розлягався пересвистом ховрашків, лопотінням птаства, вічним шемранням і шурхотом невгамовних жителів. Як же так – повинна була погинути разом з коханим, піти у вічне служіння богам, а тут степ, сонце і життя ? Як же так ? !

Хтось пирхнув поряд і ось вже навпроти сидить велетенський вовчисько, стомлено висолопивши язика, зирить, мружачись на вранішнє сонце. Мара отетеріла – то ось воно що ! Прапредок всіх воїнів Роду вирятував її одну, залишив навіщось на цій тепер пустій і вже самотній землі. Вовчисько ще трохи посидів і ще раз поглянувши на жінку, ніби впевнившись, що тепер все гаразд легенько потрюхикав, ховаючись між камінням.

І тут Мара не витримала. Заламуючи подерті, скривавлені руки вибухнула зливою страшних проклять. Мова роська перепліталась з прадавніми словами древніх знищених мисливців, створюючи пекельну круговерть. Її низький голос зірвався на протяжний хрип, що вже нагадував моторошне рикання якогось звіра. Зупинившись на мить щоб перевести подих, жінка враз заклякла – відбиваючись стоголосим перегуком, піднімаючись все вище й вище линув прощальний гук самотнього вовка. Тепер зрозуміло ! Ось чому Прадавні залишили її живою. Очі зблиснули диким вогнем, сплутане волосся розпушилось, безладно спадаючи на зблідле обличчя:

- Мста ! Ось для чого жива ! Я зведу його, і весь поганий рід брудних перевертнів. Батько різатиме сина, син нищитиме братів і сестер своїх. Кров заллє землю і не буде тому кінця… - Мара сичала розлюченою гадюкою, перебираючи обереги на шиї. Схоже сила повернулась до жриці – звелась на ноги й міркувала, що його робити. Коли тут з-за величенького моноліту почулось протяжне іржання – стриножені варязькі коні розбрідались марно чекаючи хазяїв. Жінка ступила крок й несвідомо притисла руки до лона – щось незвідане несміливо ворухнулось під душею. Вперше за довгий час, велика жриця посміхнулась:

- Ти знову живий і житимеш вічно – тихенько прошепотіла невідомо кому.

За мить степовий вітер міцно стис в обіймах стрімку вершницю, що стрілою неслась до загубленої в степовому морі весі бродників.

Засмалені нещадним сонцем, загартовані нескінченними битвами, похмурі воїни сторожко зустріли самотню жінку на здихаючому коні, та не виганяти ж її в степ на поталу татям й звірині. Тому старійшини порішили оприділити її в хижу місцевої відьми Росави, хай відійде з дороги, а ввечері всією громадою рішити, що робити далі.

Ласкава прохолода глиняної хатинки, терпкий узвар й шмат вареної линини зробили чудо – Мара відчула таку втому, що підтримувана добросердною господинею, звернулась калачиком на твердій лаві й заснула спокійним сном. Росава тільки головою хитала: натерпілась видно бідолашна. Проте пильно роззирала й пошматовану одіж й щедрі розводи священних візерунків на руках та тілі. Особливо пильно приглядалась до разків оберегів та величенького капшука, який колихався на міцній, плетеній нитці. Запідозрила відьма – не проста подорожня приблудилась до їхньої весі. І щоб впевнитись тихенько відгорнула шмат потріпаної сорочки. Так і узріла її Мара, коли відкрила очі – Росава з вибалушеними очима втупилась в священний знак Великої Матері на грудях. Побачивши відкриті очі гості, вклякла на коліна, смиренно прихиливши голову.

  • Прости, Найсвітліша
  • Встань – Мара солодко потягнулась й сіла на лаву
  • Зараз – відьма враз заметушилась – та я покличу старійшин, вони як взнають хто до нас та вони…
  • Зупинись. Ніхто не повинен знати хто я.
  • Але як же ж…
  • Ніхто не повинен знати. Забудься, відьмо, що бачила. Такою є воля Прадавньої Матері



bisurkan

Відредаговано: 03.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись