Стежкою Богів

Розмір шрифту: - +

Розділ 14

Приходить час коли тьма стає світлом, а світло тьмою. Час другого народження й прозріння. Древні називали посвятою, а великорозумні вчені ініціацією. Часи проходили. Вже мало хто дивися й бачив, слухав і чув. Зіяюча прірва між минулим й майбутнім розірвала коло, спаплюжила звичай. Онуки цуралися дідів, оточені муром чужинської лжі. Отруєні тяжкою байдужістю, з євнуською покорою тягли тисячолітнє ярмо, вірячи, що так воно треба. О Боже ! Єдин і множествен, чи не досить упосліджені діти твої, в безтямних рабів перевернуті. Мовчить Рід, не чує одинокого волання, видно ще не вийшов срок. А може вже й не вийде ? Гніваючись, Боги не насилали прокляття чи хвороби, ні, просто покидали, відвертались, забували. А що може бути гірше покинутих на призволяще істот, загублених між тисячі світів. Тяжко, коли світло стає тьмою, а тьма світлом…Не пізнаєш відразу - прикривати очі від сонячної сліпоти рятуючись, або ж розплющати поширше, в темряві шлях вишукуючи. Але зовсім інше життя пізнаєш, навчившись справжнє світло й тьму розрізняти. Відкриється світ істинний, де правда це правда, а брехня – це брехня. Гірко, тоскно простувати по істинному шляху пізнання – не кожному до снаги. Та ставши на путь – зумій витримати до кінця, зникнуть сумніви й страждання й зімкнеться Коло.

…й зімкнеться Коло. Ці слова палючим спомином горіли в голові Славка. Настирно працюючи ліктями, відпихаючись колінами, настирно простував подалі від древнього святилища. Прохід то вужчав, то знову розширювався. Нещадно щиміла стерта до крові шкіра, боліли очі та хлопець мало на те вважав. Хотілося чимдуж добратися виходу, вдихнути степового повітря й, впавши у запашну траву, просто качатися, підставляючи тіло сонцю. Непролазна темрява стала звичною, приймалась необхідним атрибутом мандрівки накарачках.

Славко заклався б з ким завгодно, що пройшов не один кілометр, коли крізь нещадну тьму проступило чарівливе марево волі. Золотим тоненьким колом, що навсібіч розкидав гострі шпичачки промінчиків блискотів вихід. Спочатку рвонувши з усіх сил, я поступово стишував свій карячконогий марафон, і не доходячи якийсь десяток кроків помаленьку сів, прихилившись до прохолодної стіни. Що ж далі ? А й справді – що ? Вибратись й розповісти дядькам про свої печерні марення й сріблистий голос ? Він сказав – розкажи. Як ? Написати наукову працю про підземний дух Кам’яної Могили ? В розпачі обхопив себе руками й онімів: браслет став цілий ! Дрижачою рукою гарненько обмацав крижаний оберіг – так і є. Широченького розриву більше не існувало. Відчуваючи як на тіло потужними хвилями накочуються дрижаки з останніх сил почав гатити в камінь, що відділяв від світу. Непритомніючи, почув шемрання ззовні, скрип шурхіт й осліплений яскравим сонцем впав на руки Ореста.

Трави тихо шелестіли, перемовляючись з пустотливим вітерцем, а той невгамовний мандрівник вже чкурнув десь далі, може заманулось на гіллі покататись чи з хмарками у квача пограти – одне слово – вільний козак ! Сонце вже гарно припікало й, затуляючись від палючих цілунків, кволо положив долоню на чоло. Проте це мало допомогло й прийшлось розтуляти повіки. Відразу ж над вухом забасував Орест:

  • Еге, то ти я бачу сонько, козаче ! Ану підйом, харош землю давити, а то пролежні будуть

Важко зітхнувши, спробував сісти, мене відразу ж підхопили чиїсь міцні руки. Як-небудь сівши, постеріг веселу пику Ореста, що підморгувала й корчила веселі міни. Поряд стояв професор з виглядом людини пережившої тривалу облогу, тільки мовчки усміхався. Савович же в звичайному одязі, турботливо підтримував спину, даючи можливість трохи посидіти. Деякий час ми сиділи, витріщаючись один на одного й не вірячі, що знову зібралися разом.

  • Ну давай розказуй, що там ! – першим не втерпів Орест, аж підтанцьовуючи від нетерплячки
  • Чекай, хай трохи відійде, під’їсть чи хоч води нап’ється
  • Та я ж… Ну хоч скажи вдалось хоч щось побачити ?

Я мовчки кивнув, жадібно припавши до пузатої фляги.

Трохи перекусивши й перевівши подих, сам почав оповідати, затинаючись невміло підбираючи слова. Коли описував, марево у печері й сріблистий голос, Савович схвильовано схопився й нервово заходив вперед-назад. Професор сидів з відкритим ротом, а Орест то присідав то знову схоплювався, ніби на пружині сидів.

Про останні слова голосу чомусь промовчав, а тільки показав браслет цілий й блискучий, ніби недавно відполірований дбайливим майстром та свій зап’ясток, помережений химерним меандром, що в’ївся в шкіру випеченим знаком. Коли воно з’явилось не пам’ятаю та й болю не відчував, тільки коли-не-коли, наче дрібненькі голочки поколювали. Дядьки заметушилась, крутили оберіг та і сяк, руку розглядали, тільки язиками цмокали, а Орест робив круглі очі й плечима низав.

Яскравий день повністю вступив у свої права, як Славко закінчив розповідь. Додавши до цього попередні видіння, стало зрозуміло – йому показували минувшину, прагнули передати щоб не забули, щоб події не загубились в круговерті віків. Але чому він ? За що заслужив таку честь ? Савович не знав. Провідник вибирає сам, а от чи правильний вибір покаже час. Орест все допитувався чи не примітив цікавих артефактів або ж сувоїв пергаментних. Хто зна, може там десь і є, та сам того не бачив.

Всі сиділи, мовчки обдумуючи результат експедиції. Незрозуміло. Наче щось і знайшли, наче й ні. Щось дізналися, проте на головні питання відповіді й не знайшли. Що за браслет ? Хто зробив ? Відповідей не було. А, може, й не мало бути ?



bisurkan

Відредаговано: 03.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись