Стилет волі

Розмір шрифту: - +

Розділ 32

Дні в лікарняній палаті тягнулись неймовірно довго. Якби би не постійна присутність Ствола, Ронда би, мабуть, поїхала дахом.

Декілька днів тому приходив прощатися Кібець – його відправляли в інший підрозділ, і лише після від'їзду брата вона все таки дізналась справжню причину. Ствол довго не хотів колотися, але інтуїція рідко підводила дівчину, тому вона все таки дотиснула його і хлопець розказав про спробу Кібця прирізати Вільху. І знову її реакція його вибила з колії. Якийсь час дівчина мовчки сиділа, склавши ноги по-турецькому[i], думала про щось, а потім спокійно мовила :

- Я здогадувалась, що станеться щось подібне. Я б вчинила так само, якби хтось заподіяв малому шкоду. Щоправда, довела би справу до кінця.

З кожним днем Ствол все більше і більше зближався з дівчиною, все більше закохувався, і через це ще більше сердився на себе. Він бачив її зі всіх сторін : і хороше, і лихе. Часто йому, хлопцеві, що бачив страхи війни, ставало не по собі від того, як ця тендітна дівчинка фанатично ненавиділа ворога та надмірно жадала лютої помсти. Іноді щось таке темне та лихе мелькало в її очах, що хлопцеві ставало моторошно. Проте, разом із її темними сторонами, Ствол бачив і світлі. Він любив сидіти на підлозі, опершись спиною на ліжко, і слухати її оповідки, які вона чула від батька в дитинстві. А вона дзвінким від ностальгії голосом, мрійливо описувала краєвиди та багатства Благословенної Землі, енергійно жестикулюючи, на ходу придумувала нові й нові історії, переказувала давні легенди, приправляючи їх гострим слівцем. В такі моменти очі в неї світились життям і, здавалось, що окрім неї та красивих, героїчних історій більше нічого не важливо, більше нічого не існує. Здавалось, що війна – це лиш страшне марево і дурний сон, а реальність ось тут – в цій блідій дівчинці та її фантастичних історіях. Тільки далеко за вікном все так ,як і раніше, гупали снаряди, а небо на горизонті щовечора багряніло від заходу сонця та пожеж.

Так вони проводили більшість вечорів, коли Ствол був вільним. Сокіл давно вже звільнив його від обов'язків бодігарда Ронди, та і сама дівчина більше не потребувала постійного нагляду. Перев'язки на початках робив штатний парамедик, а згодом – дівчина і сама стала справлятися з цією нескладною задачею.

Ясні дні траплялись рідко, листопад ряснів дощами та собачим холодом. За останні пару тижнів, що вона провела в шпитальному відділенні, лиш декілька разів погода дозволила їй вийти на цвинтар. Вона довго сиділа біля могили, а потім заплакана знову поверталась в свою світлу палату.

Повстанців А7 дівчина бачила нечасто. Хлопці рідко забрідали на цей бік заводу. Декілька разів їй вдавалось добитися до Брана, це були короткі зустрічі, оскільки побратим був «тяжким», а потім і взагалі – зник. Медики пояснили, що його перевезли під чужим іменем в тил для ампутації кінцівки, оскільки почалась гангрена.

Декілька разів заходила Яра. Вона була небагатослівною. Після втрати чоловіка їй добре поплавило дах, тому вона мало говорила взагалі будь з ким. Жінка приносила чогось перекусити, кидала щось на кшталт «ну що ? Вже краще?» і просто мовчки сиділа, дивлячись на Дзвінку. Ронді так і не вдалось оплакати свого покійного командира, тому дівчата мовчки сиділи виражаючи свою скорботу за Арні. В такі моменти – слова не потрібні. Вселенський біль в очах молодої вдови та віддана туга в погляді Ронди були красномовніші за будь які діалоги та сльози.

Сьогодні день так само не виділявся нічим особливим : зранку зайшов штатний парамедик Зівгур – кремезний чолов'яга з насупленими косматими бровами та чорними, похмурими очиськами. Оглянувши дівчину, констатував що «скоро можна на кавалєрку[ii]». Потім заскочив захеканий Ствол, розпитав про самопочуття і, перепросивши, поспіхом пішов вирішувати якісь справи.

Ронда перечитала вже все, що приносив їй юнак і тепер без кінця й краю бавилась у «змійку» на старезній нокії. Рана все ще боліла, проте потихеньку затягувалась, лишаючи бурий, потворний шрам.

Відкрились двері, інстинктивно смикнувшись, Дзвінка повернула голову до дверей. В палату, накульгуючи та тягнучи за собою ногу, зайшов Сокіл. Командир А7 помітно постарів та згорбився, але так і не втратив колючих їжачків в очах, що кожного змушували відчувати себе на допиті.

- Ну що, боєць ? Вичухуєшся?

Ронда підвелась.

- Як бачите, друже командир, - вона була настільки рада бачити чоловіка, що ледь не кинулась його обіймати.

- Сиди-сиди, чого вскочила? – підійшов ближче Сокіл і всадив повстанку на ліжко, взявши за плече.

- Я рада вас бачити, – зізналась вона.

- Аби всі так раділи, - мирно буркнув чоловік, – ну, розказуй – довго ще тобі тут чалитись?

- Чесно ? Я ладна вже вовком вити, аби мене відпустили. До того ж Зівгур каже, що мені вже на кавалєрку можна! – засміялась у відповідь.

- Кавалєрка це добре. Я якраз збирався тебе туди і відправити.

Дівчина спохмурніла :

- Андрій досі не розколовся?

- Те падло заттялося, що буде говорити лиш з тобою і хоч ти що йому роби. В нас є, звісно, важелі впливу, але хлопці з «Вепрів» його добре знають, бо він з ними воював. Кажуть, що толковий хлоп і просто так не зрадив би. Нам потрібно з нього витягти все, потрібно змусити співпрацювати. Будь якими методами...

- Під «будь якими» ви маєте на увазі мене ? – прямо дивлячись в колючі очі, з викликом запитала повстанка.



Лавра Ольгів

Відредаговано: 20.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись