"Стьопчині розповіді"

Розмір шрифту: - +

Пригоди на озері.

Стьопа прокинувся від легкого дотику. Хтось струсив його за плече. Хлопчик відкрив очі та побачив Олесю.
— На озеро йдеш Стьопа? — пошепки запитала дівчинка.
— Так.
Стьопка обережно піднявся з матраца, зняв з мотузки натягнутої біля будинку свій рушник і рушив слідом за Олесею до берега озера, де на них вже чекали Альбіна, Санька і Дарина.
Після купання в озері, дітлахи перевернули один з човнів і спустили його на воду. Від будинку Санька приніс весла, а Дарина рибальські снасті. Стьопка маленьким заступом накопав земляних хробаків, попід осикою, яких склав в скляну банку, насипавши туди за порадою Саньки трохи землі.
— Щоб хробаки не подохли та не повисихали доки ми рибу ловити будемо. Хробак на гачку має бути жвавий та стрімкий, інакше риба на нього не зважатиме, — прокоментував він своє зауваження.
Вміло працюючи веслами, Санька направив човен до очеретів, які широкою смугою, йшли вглиб озера. Вибравши тиху заводь, він обережно опустив якір і пошепки дав останні вказівки:
— Альбінка не верещати й голосно не розмовляти. Інакше всю рибу сполохаєш. Риба вона тишу любить. Будеш волати - за борт викинемо.
— Ой та годі тобі. Дивись сам не заволай. Знаю я вас. Карасика не встигнеш витягнути, а галасу стане на всю округу, — так само пошепки ображено заперечила йому дівчинка.
— Тихо ви! — шикнула на них Дарина, нанизуючи хробака на гачок.
Дітвора замовкла, готуючись до риболовлі. Розсілися по всій довжині човна, закинули снасті та втупились на поплавці.
Коли вчора ввечері Санька і Стьопка вирішили наловити риби на юшку, дівчатка запропонували піти з ними. Санька, зазвичай, відразу заперечив, відмовившись брати дівчаток до човна і запропонував їм ловити рибу з містків. Але Дарина наполягла на своєму, мовивши, що хлопчики побоюються конкуренції з їхнього боку. Типа, Саньку буде соромно, якщо вони більше за нього риби зловлять. Санька завівся з пів оберту. Аргументувати йому особливо було нічим, тим більше що човнів було два, і дівчатка могли самі поплисти на озеро. Тому він погодився. Тепер Саньку потрібно було не впасти до бруду обличчям і залишити «вискочок» на місці. У човні запанувала тиша. Кожен уважно стежив за своїм поплавцем, побіжно кидаючи погляд на сусіда.
Першим пощастило Саньку. Його поплавець, зроблений з гусячого пера, сіпнувся і зник під водою. Хлопчик трохи підвівся в човні, і різко смикнув вудлище, підсікши рибу. Червононоперка стрімко вилетіла з води. Санька перехопив волосінь і знявши трипотілу рибку з гачка опустив її до відра з водою стоячого посеред човна.
Риба заметушилася у відрі, почавши швидко гасати по колу. Кілька разів вона підстрибнула, намагаючись знову потрапити до озера. Саньку довелося накрити відро майкою. Потім пощастило Дарині. Потім Олесеві. Навіть Альбіна витягла двох окунців.
А у Стьопи вдачі не було. Він змінив місце, в яке закидав гачки з наживкою, але риба вперто не звертала на неї уваги або її там не було зовсім. Олеся, яка сиділа поруч з ним, раз по раз тягала з води то окунька, то плотвичку. Стьопка засмутився. Олеся, помітивши це, нахилилася до нього і зашепотіла на вухо.
— Стьопа кидай біля мого поплавця.
— Та ні. Я тут ще спробую. Чого я буду тобі заважати. Лише волосінь заплутаємо, — так само пошепки відповів Стьопка.
— Ну і даремно. Удвох би більше зловили. А то я витягати не встигаю, — зітхнула дівчинка.
— Ні Олеся, дякую, але я тут ловити буду, — вперто відповів хлопчик і перекинув наживку ближче до очерету.
Так минуло ще хвилин десять. Раптово поплавець на Стьопиній вудці злегка сіпнувся, потім ще раз і ще. Він різко рвонув вудлище вгору, але риби не було. Хлопчик з подивом оглянув порожні гачки. Змінивши наживку, він знову закинув снасть в те ж саме місце. Поплавок тієї ж миті сіпнувся. Стьопка підсік і знову нічого. Гачки порожні, а риби немає.
— Це в тебе дрібнота наживку з'їла, — посміхнулася Альбіна, помітивши Стьопин подив.
Стьопка сопучи від старанності нанизав хробаків на гачки та закинувши вудку трохи осторонь, став обережно підводити наживку до місця клювання. Нічого. Хлопчик засмучено зітхнув: «Зазвичай Альбіна мала рацію і хробаків з'їла зграя малюків». Але раптом поплавець сіпнувся, потім заспокоївся і знову зник під водою. Стьопка підсік, але мало не опинився поза човном. Риба не збиралася залишати своє середовище. Вудка зігнулася. Стьопка відчув, як хтось дужий впирається під водою не бажаючи ставати його здобиччю. Хлопчик встав на повний зріст і мало не впав за борт човна від сильного смикання риби. Олеся кинула свою вудку і руками обхопила Стьопку за ногу, утримавши хлопчика від падіння.
— До човна підводь, до човна, — заверещав Санька, кидаючи вудку і хапаючи підсак - довгу палицю з дротяною петлею на кінці, обтягнутою сіткою.
— Та не тягнеться.
— За волосінь перехопись, вудка зламатися може, відпусти трохи, а потім знову тягни. Мабуть, ти сома зловив. Тільки обережно руки не поріж, — підказав Стьопин товариш, уважно спостерігаючи за танком поплавця на поверхні озера.
Послухавши поради, Стьопка відпустив вудилище і двома руками схопив волосінь. Волосінь була тонка і боляче різала пальці, коли риба ривками намагалася звільнитися від гачка. Хлопчик трохи відпустив волосінь, потім знову потягнув на себе. Йому вдалося відвоювати кілька сантиметрів у потужної риби. Так відпускаючи та натягуючи волосінь, він почав з нею змагатися. Незабаром риба наблизилася до поверхні озера, бо волосінь була недовга. Звиваючись, вона збивала воду сильним хвостом. У бризках мелькали темно-зелена спина і світле черево.
— Ти ба! Так це щука! — захоплено вигукнув Сашко й опустивши підсак у воду спритно захопив їм рибину.
Але і в підсаці, щука не вгамувалась, не збираючись здаватися. На допомогу Саньку прийшла Дарина. Удвох вони втягли підсак до човна. Риба застрибала по човну. Перелякана Альбіна, підібгавши ноги, заволала на все горло і відхилилася до борту.
— Санька викинь це страхіття, вона мені палець відкусить! — не втримавшись, дівчинка впала з човна в озеро.
Нестямно волаючи, вона забила руками по воді, плаваючи довкола човна. Від усіх цих рухів і падіння Альбіни, човен небезпечно захитався і нахилившись на один борт, зачерпнув воду. Стьопка миттєво пересунувся до іншого борту і потягнув за собою Олесю. Човен вирівнялася, але щука продовжувала гасати по днищу. Дарина, не звертаючи на неї уваги нахилилася до борту і простягнувши руку допомогала Альбіні піднятися до човна. Човен знову захиталася і стояча посеред цеберка з уловом перекинулася. Риба, що почала вже засипати, опинившись на волі, застрибала на всі боки.
— А-а-а-а-а, — заволав Санька, — Улов рятуйте. Дашка давай допомагай.
Хлопчик підхопив цеберку однією рукою, а другою почав хапати рибин, які стрибали немов скажені. Щука теж не залишилася осторонь. Просунувши вузьку морду крізь вічко сітки, вона розкрила хижу пащу, засіяну дрібними гострими зубами й тієї ж миті вхопила окунька, який встиг дострибатися до підсака.
— От зараза, — вилаявся Санька.
Схопивши весло він гепнув щуку по голові. Риба затихла. Альбіна забралася в човен і знявши мокрий сарафан викрутила його залишившись у купальнику. Дарина допомогла Саньку зібрати рибу. Настала тиша.
— Ох і звірюгу ти Стьопка підчепив. У ній кілограма два буде не менш. А ікла які. Точно «річковий вовк», як її старі звуть, — хлопчик тильною стороною долоні витер піт з чола. — Пора згортатися. Після такого водного цирку клювання більше не буде. Всю рибу розполохали, — Санька з докором подивився на Альбіну.
— А що я? Я злякалася. А як у воду впала, так з переляку і забула, що плавати вмію. Тим більше там під водою водорості такі колючі неприємні, — стала виправдовуватися дівчинка.
— Та закінчить ви вже сперечатися, — вгамувала їх Дарина. — Ну що рибалки? На юшку вистачить? — дівчинка подивилася на рибу яка заповнювала цеберку вище половини.
— Звичайно, вистачить. Тут не тільки на юшку, а й на жарьоху залишиться, тим паче он яку рибину Стьопка зловив.
— Ну не тільки я, усі разом спіймали, — ніяковіло посміхнувся Стьопка.
— Це точно, що всі. Гаразд, попливли до берега.
Санька сів на середню лавку, вставив весла в кочети й розгорнувши ніс човна в бік містків погнав його до берега. Через кілька хвилин човен, чиркнув днищем по піску зупинився. Хлопці вистрибнули на мілководді та схопившись за борти витягли човен до берега. Зібравши снасті та весла, вони зайнялися уловом.
З великими труднощами Саньку вдалося за допомогою палиці розтиснути щуці пащу і вийняти звідти окунька. Волосінь з гачками йшла вглиб горлянки рибини. Хлопчик, не даючи щуці закрити пащу, потягнув волосінь. Спочатку волосінь пішла, але потім раптом знову зупинилася. Здивований Сашко зазирнув в пащу рибині й зареготав.
— Чого там смішного?
Дарина нетерпляче переступала з ноги на ногу, стоячи на березі. Сонце починало припікати й дівчинці хотілося піти у тінь.
— Так там ще одна рибка. Виходить окуньок, на Стьопкіного хробака клюнув, а щука його тієї ж миті заковтнула разом з другим гачком і грузилом. Ось ти дивись прямо проковтун, а не риба, — зареготав хлопчик. — Тепер гачки тільки вирізати доведеться.
Забравши снасті та відро з уловом, задоволені рибалки вирушили до табору. Стьопка з Олесею йшли останніми, несучи весла. Хлопчик хотів, вже було розповісти Олесеві свій сон, але тут їх зустріли Улянка з Веронікою. Почалася розповідь про риболовлю та огляд улову. Регочучи немов навіжені, вони усі разом вийшли на галявину та підійшли до столу.
У таборі не дивлячись на ранній час, панувало пожвавлення. Студенти почали простягати додатковий дріт від генератора до підвалу. Вчені про щось радилися за столом. Разом з ними був і дільничний. Дівчата зайнялися приготуванням сніданку і Санька пішов допомагати їм, чистити рибу. Тільки БАДи сиділи біля згаслого вогнища, клацаючи свої мобільні телефони.
Притуливши під навіс весла, Стьопа з Олесею підійшли до чоловіків, які розклавши на столі якусь мапу, щось жваво обговорювали. Почувши кроки, вони обернулися.
— Ага, рибалки наші завітали. Доброго ранку пташенята, — посміхнувся Юрій Юрійович, радісно вітаючи дітей.
До нього приєдналися і його співрозмовники. Стьопа з Олесею привіталися у відповідь і з цікавістю почали роздивлятись розгорнуту вздовж столу мапу. Судячи з назв населених пунктів, там була зображена їхня місцевість. Стьопка побачив назву Нагірне і чорні прямокутники, що позначали будівлі. Синьою стрічкою звивалась річка Вірунка, аж до блакитної плями озера. Але назви села, річки та озера, були надруковані якось інакше, іншими незвичними буквами. Стьопка придивився і побачив ще кілька незнайомих назв і незрозумілих позначок.
— Що цікаво? Чи ви не впізнаєте наші місця, — Дмитро Вікторович уважно подивився на дітей.
— Пізнаємо. Тільки написи якісь дивні, — невпевнено відповів Стьопка.
— Ти диви, відразу помітив, — посміхнувся чоловік. — Ти маєш рацію Стьопа. Це стара військово-топографічна мапа, 1901 року видання. Тому і написи відрізняються. Раніше в російському алфавіті було не 33, а 35 літер. Але про це я вам пізніше розповім.
— А що ви шукаєте? — Олеся підійшла ближче до столу і теж стала уважно розглядати мапу і позначки на ній.
— Стефан Затоцькій залишив нам мапу з позначками, щоденник і зашифроване послання. Ось ми голову і ламаємо, щоб визначити місце, де заховано Євангеліє, гетьманська печатка і можливо інші реліквії, про які ми з вами балакали.
— А мені сьогодні знову козак, або пан наснився, — Стьопка розповів свій сон.
— Щось я такого велетенського дуба в наших краях не пригадаю. Є, звичайно, в окрузі дуби, але щоб такий величезний як Стьопа описує, не пам'ятаю. А ти Олеся часом не чула про такий дуб? — почухав потилицю дільничний.
— Ні не чула. Романе Захаровичу, мені тільки вісім років у наступному місяці виповниться. Це ви все життя тут мешкали.
— Ну так. Ну так. Треба у дідуся твого запитати, ось він дійсно тут усі стежки знає, або в Мітрича, — знову почухав потилицю дільничний.
— А підемо мій маленький друже, книгу подивимося. Є в мене бажання тобі парсуни козаків показати, раптом впізнаєш свого нічного відвідувача, — професор кивнув Стьопі та попрямував до будинку. Стьопка з Олесею пішли слідком.
Увійшовши до хати вони побачили, що на столі не залишилося і слідів від польової лабораторії влаштованої Сергієм. Біля плити господарювали Вероніка з Улянкою. У кімнаті смачно пахло смаженою рибою.
Знахідки, упаковані в пластикові прозорі контейнери, лежали на лавці біля вікна. Професор відкрив крайній контейнер та дістав звідти книгу. Поклавши її на розстелену тканину, він переглянув закладки, що стирчали між сторінками. Знайшовши потрібну, чоловік розкрив книгу та рухом долоні запросив дітей підійти й подивитися. Стьопка обережно підійшов до столу. На сторінках книги він побачив намальовані зображення чоловіків, поруч з якими йшли рядки рукописного тексту. Малюнки були дуже красиві. Зображені на них воїни в старовинному вбранні й при повному озброєнні зухвало дивилися на хлопчика з глибини століть. Стьопка уважно почав їх розглядати.
— Це портрети козацької старшини тих часів. Подивися уважно, чи немає серед них твого нічного гостя? — підбадьорив хлопчика професор.
— Ось він! — вигукнув Стьопка, тільки-но професор перевернув наступну сторінку.
На портреті був зображений козачий осавул, в зеленому камзолі. В одній руці він тримав красивий срібний жезл, інша рука спиралася на руків'я шаблі.
— Дуже гарно Степан. Просто чудово. Стало так що, ми мали рацію. Сам Багуміл Затоцькій допомагає нам в пошуках. Неймовірна подія. Звичайно, пахне містикою. Такі випадки сучасна наука не має снаги пояснити, тому їх зараховують до розряду незвичайних явищ. Археологія не відноситься до розряду точних наук і під час наших досліджень часом відбуваються такі дива. Залишилося розтлумачити його посилання і поєднати все це з орієнтирами на карті.
— А що це за послання? — Олеся з-за Стьопиного плеча теж дивилася на сторінки книги, де були зображені стародавні герої.
— Та є листочок з цифрами. Вочевидь, там приховані відомості про те місце, де захована гетьманська печатка і Троїцьке Євангеліє. Потрібно показати його нашим криптографам. Ось поламайте собі мозок, я саме для вас переписав, — професор простягнув Олесі сторінку, вирвану з блокнота на якому трьома колонками йшли написані від руки цифри.
— Нічого собі. Дякуємо. Ми спробуємо, — Олеся взяла листок. — А можна ми ще книгу подивимось?
— Дивіться звичайно. Спробуйте почитати. Тут і «яті» є й інші букви, які зараз вже не використовуються. Мова дуже гарна, але від нашої не дуже відрізняється. Лише декілька уживаних слів з польської мови.
Професор пішов, а діти, схилившись над книгою, стали читати написані від руки рядки й розглядати малюнки. Незабаром до них приєдналися Вероніка з Уляною. Спільними зусиллями вони тлумачили слова з вставленими незнайомими літерами. Спочатку вони прочитали про героїчні вчинки та посади козацької старшини, потім почали читати про судові розборки. Тут вже стало смішно. Козаки як малі діти, скаржилися Військовому Судді то на своїх товаришів, які не спитавшись взяли їхні речі або військову амуніцію, то на суперечки в шинку по п'яному ділу - хто як кого обізвав і образив словесно чи фізично. Були суперечки про коней і місцях в стайні. Але були й серйозні речі. Двох козаків які злякались під час знаходження у дозорі, відшмагали батогами на площі та з ганьбою вигнали з Трактомірова. Так би вони читали й надалі, але прийшов час снідати.
Після сніданку приїхала велика вантажна машина з лісгоспу - забирати з підвалу знайдене обладнання. У кузові машини, відразу за кабіною був встановлений невеликий підіймальний кран. Звичайно, дітвора не могла залишити поза увагою таке видовище.
Студенти під керівництвом Дмитра Вікторовича спустили в підвал металеві троси. На сходинках закріпили дошки. Студенти чіпляли верстати, жатку, лебідки великими гачками. Водій включав підіймальний механізм і агрегат витягувався на поверхню. Потім його підіймали краном і встановлювали в кузові автомобіля. Все це було дуже цікаво. Як тут було втриматися? Адже потрібно було допомогти поправити гак, що зіскочив з кріплення, поволати «Віра», «Майна», допомогти закрити важкий металевий борт кузова автомобіля. Навіть ледачі БАДи дали спокій своїм телефонам та взяли участь в завантаженні знахідок.
Нарешті усі знахідки були запроваджені до вантажівки. Ревучи мотором важка машина, розвернулася на невеликій галявині й посигналивши на прощання поїхала до Нагірного. Слідом за вантажівкою почали збиратися й археологи. Студенти швидко змотали дроти, упакували генератор. Найцінніші знахідки в пластикових контейнерах розмістили на сидіннях в салоні автомобіля. Юрій Юрійович і Дмитро Вікторович підійшли до дітлахів, розсівшись на лавочках біля вогнищевої ями.
— Ну що друзі мої будемо прощатися. Восени чекаємо вас на відкриття нової експозиції в обласному музеї, в якій будуть виставлені ці знахідки. Альбіна надішле мені ваші світлини та прізвища, щоб ми зробили інформаційний стенд про першовідкривачів.
— А ви що далі шукати не будете? Ну, печатку цю срібну і книгу церковну? — зітхнувши, запитав Денис.
— Чому не будемо? Будемо обов'язково. Ось як наші криптографи з шифром впораються і почнемо пошуки.
— А нас візьмете?
— Звичайно. Як же ми без вас. З такими помічниками що завгодно можна знайти. Ось якщо забажаєте, приїжджайте до нас в табір на розкопки. Подивитесь, як ми працюємо. Може комусь із вас сподобається, та він оберете собі професію - археолог.
— Та ну, вже все найцікавіше знайдено, — розчаровано протягнув Денис. — Піраміди, затоплені міста.
Зібравшись неподалік до купи студенти, почувши ці слова голосно зареготали.
— Чого смієтеся? — ображено обернувся до них Денис.
— У нашій землі ще стільки незвіданих таємниць приховано, що і нам вистачить і вам. Ось ми доки сюди їхали дорогою три кургани на карту нанесли. Один з цих курганів згадується в описі нашого краю зробленого ще на початку минулого століття. Так що історія наша навколо нас. Ваша знахідка тому приклад. Гаразд друзі прощаймось, нам час їхати, — з жалем промовив хлопець і підійшовши до дітвори потис кожному руку.
Слідом за веселим студентом з дітьми попрощалися інші археологи й сівши до кабіни УАЗика, покотили слідом за вантажівкою. За ними на мотоциклі поїхав дільничний.
На галявині перед будинком запанувала тиша. Ніхто не наважувався почати розмову. Всім було сумно від того, що їхні знахідки відвезли, не давши в повній мірі насолодитися почуттям причетності до такого чудового відкриття. Не вдалося досхочу, розглянули та потримали в руках козацьку книгу, помилуватися вишивкою на гобелені. Так це було, але все це відбулося так швидко, що у дітлахів залишилося почуття жалю і втрати.
— А нам професор шифровку залишив, — нарешті озвалася Олеся.
— Яку шифровку? — Антон від подиву навіть підвівся з лави.
— Аркуш з цифрами. Він сказав, що це таємне повідомлення про те, де знаходиться решта скарбу.
— Ух ти! А ну дай глянути Олеся.
Артем, а за ним і інші дітлахи зібралися навколо дівчинки. Олеся дістала з кишені листочок з цифрами та простягнула Артему. Кілька хвилин всі мовчки розглядали колонки цифр.
— Ну, це ми просто зараз взнаємо. У мережі є купа програм для розшифровки таких послань. Зараз ми швиденько з цим розберемося, — пробурмотів Денис.
Він дістав з кишені айфон і увійшовши у мережу, зайшов до пошукової системи Google. Набрав у рядку: розшифровка закодованого тексту. Обравши програму хлопчик почав вводити цифри. Потім натиснув на «Розшифрувати». На екрані айфона замигтіла весела пика, але через пару хвилин вона перетворилася в засмучену. Під пикою висвітився напис: «шифр не розпізнано».
— Гаразд, зараз іншу спробуємо.
Але і друга програма не змогла розшифрувати колонки цифр. Те ж саме сталося і з третьої програмою.
— Так Денисе. Не допомагає тобі інтернет. Тут мізки потрібні, — поплескав по плечу товариша Антон.
— Добре панове шпигуни, ви можете і далі гратися, а ми пішли готувати обід. Пора додому висуватися. Трави ми зібрали. Скарб знайшли. Так що програму походу оголошую виконаною. Пішли дівчата, — Улянка піднялася з лави, слідом за нею встали інші дівчинки й пішли до будинку.
Стьопка, діставши з рюкзака блокнот, переписав собі колонки цифр. Він вирішив ввечері зателефонувати татові та запитати його про допомогу в рішенні складного завдання. Потім він допоміг Саньку упакувати в рюкзаки, ароматні трави, які встигли трохи підсохнути під стіною будинку. Допоміг дівчаткам накрити на стіл. Після обіду, вони вирушили до села.



Andris Lagzdukalns

Відредаговано: 23.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись