Історія до кави

Розмір шрифту: - +

Оксамитовий сезон

Знаєте, як буває, чекаєш на якусь подію, мрієш, уявляєш, рахуєш дні, години, хвилини й ось, нарешті така довгоочікувана мить. Все це колись було і зі Світланкою, вона чекала на поїздку до моря зі своїм коханим Михайлом. То була її перша подорож без близьких, тільки він - коханий та найкращій, вона - єдина та неповторна і море - лагідне та безкрайнє.

Подорож була запланована на перший тиждень вересня, коли сонце ще щедро дарує своє тепло, але вже не обпікає необачного відпочивальника своїми променями, коли пляжі вже не переповнені відпочивальниками, а ціни на житло сягнули дуже приємної для студентського гаманця межі, одним словом - оксамитовий сезон. Тому забронювавши кімнату в ще поки такому далекому, але жаданому курортному містечку, наші герої придбали квитки на потяг. Звісно ж бідні студенти не могли дозволити собі місця в купе, тому стали власниками двох верхніх поличок в плацкарті.

І ось нарешті час Х, Світланка з двома повнісінькими сумками: одна з речами, а інша зі стратегічним запасом харчів, бо інакше ненька рідна свою кровиночку за поріг би не випустила, вже готова рушати в путь. Тато, виконуючи цього дня функції шофера, збирався довезти донечку до залізничної станції. Під час поїздки, червоніючи та відводячи очі від доньки все щось намагався сказати, та не міг підібрати доречних слів. Світланка ж почервоніла, коли зрозуміла, що тато хотів попросити її, проявити обережність в інтимних відносинах з Михайлом, тому коли на горизонті з'явилась станція обидва з полегшенням зітхнули, а тато видав мудре: "Ну, ви там обережно!", на що Світланка відповіла не менш красномовно: "Ага!". І нарешті та сама мить, стукіт коліс, заповітний десятий вагон, Михайло вже чекає в тамбурі, щойно потяг зупинився, вибіг, обняв, притиснув міцно до себе та поцілував. Потім простягнув руку, щоб привітати тата Світланки, міцне рукостискання, суровий погляд і ось вже дівчина посміхається і махає рукою з вагона, прощаючись з татом.


Світланка змалечку любила поїздки в потязі, була в них якась романтика. Особливо їй подобалось в ночі, коли весь потяг поринає в пітьму, зникає гомін пасажирів і чути тільки як стукотять колеса: тук-тук, тук-тук, тук-тук, а потім світло ліхтарів на черговій станції поринає в вікно вагону і голос диспетчера, що попереджає про відправлення потяга. Любила і тому очікувала, що ця подорож буде ще краще, бо до всього того додались ще ніжні погляди та посмішки коханого.

В сусіди по нижнім полицям їм дістались бабусі пенсіонерки. Веселі подруги, яких поєднували десятки років дружби. Все було добре до того, як прийшов час лягати спати. Розстеливши постіль, Світланка з Михайло переглядаючись та посилаючи один одному посмішки, розмістились на своїх місцях і стали чекати поки бабусі також вмостяться спати. І ось тут почалось саме цікаве, щойно вагон поринув у пітьму до носа Світланки долинув аромат не митих ніг і це був насправді жахливий запах. Подивилась на Михайла і зрозуміла, що йому також не переливки, робити нічого, лягли на іншу сторону, щоб ноги пенсіонерок були не під головами, а в ногах закоханої пари, допомогло, але трішки, амбре було вже не таке концентроване.

Світланка дістала вологі серветки з ароматом троянди, простягла одну Михайлу, іншу приклала до свого носа, тепер можна було і спати. І тільки но здавалось, що все добре з низу стали долинати підозрілі звуки, а вслід за звуками до Світланки з Михайлом почали долинати і запахи, які не могли перебити навіть ароматизовані серветки. Михайло, як справжній чоловік, намагався врятувати свою кохану відчинивши вікно, але в битві людини з вікном плацкартного вагона, якому років більше ніж дружбі бабусь, людина програла, відвоювавши у вікна лише декілька сантиметрів. Але ці кілька сантиметрів, дали вижити в ту ніч двом закоханим студентам. Навіть мирний цокіт коліс не міг цього разу приспати Світланку. І лише після того, як бабусі зійшли на своїй зупинці, закохані змогли нарешті поринути в сон. Нажаль він був короткий, бо через дві години, потяг з нашими героями прибув до довгоочікуваного курортного містечка.

Заселились, господар житла Степан Васильович, запропонував показати дорогу до моря, тому Світланка з Михайлом швиденько закинувши речі до кімнати, переодяглись і рушили за господарем до моря. Світланка звикла, що берег у моря піщаний, тому здивовано ступала по гладким камінцям з яких складався берег. Щасливо посміхаючись дівчина ринулась в море, щоб наступної хвилини вискочити з нього, як корок з пляшки шампанського, бо вже ж дуже холодне було те заповітне лагідне море. Як пояснив Степан Васильович спокійно плюскаючись в холодному морі, що на передодні був шторм, який нагнав холодної води.

І якщо не звертати увагу на холодне море, оксамитовий сезон виявився саме такий, яким уявляла його Світланка: сонце ще щедро дарувало своє тепло, пляжі вже не переповнені відпочивальниками, а ціни на житло демократичні. А також був він - коханий та найкращій, вона - єдина та неповторна і море - холодне та безкрайнє, а ще дні наповнені новими враженнями та ночі ніжності й любові.

 



Іра Молдавська

Відредаговано: 26.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись