Історія замку Іф

Розмір шрифту: - +

Історія замку Іф

Багато-хто чув про француза, який, чи то потрапивши в полон, чи навпаки, прибувши добровільно, зрештою, назавжди залишився мешкати в Україні у якомусь позбавленому ласки усіх столиць селі Вінничини. Фотознімки у газетах, відеосюжети в новинах, де він завжди цілує взасос українську обраницю, тижнями маячіли перед мільйонами в різних виданнях і в щонайвродливіших іпостасях та коментах. А потім над Дніпровими кручами, вище колишньої партбібліотеки, поставили лубковий пам’ятний знак міжнародному коханню.

На жаль, зате досі мало кому відома історія Аскольда Дрохви. Українця, що, потрапивши в полон власних ідей, на відміну француза, риючи цей тунель денно й нощно, так і не зміг залишити замку Іф власного виробництва.

Історія ця почалася з того, що, назвавши батьками Аскольдом на честь князя, що започаткував відому київську варязьку династію, в подальшому все дитинство хлопчика раз на рік родичі неодмінно возили в Київ. Де йому показували одну-єдину «достопрімєчатєльность» - Аскольдову могилу. Чи то сам вигляд могили, чи Горбачовська перебудова з її жорстким викорчовуванням старих уявлень і прищепленням натомість нових цінностей, звичок і прерогатив, а чи оце непересічне ймення – Аскольд - але щось-таки вплинуло на дитину. І вплинуло сильно.

Двадцять п’ять років, мешкаючи з таким самим, як він, ченцем-одинаком, рідним братом Макаром, Аскольд провів у безперервних пошуках істини того, що саме є найліпше в універсамі. А відтак і що найкраще йому потрібно зробити, аби ощасливити – спочатку себе, а тоді вже і решту людства.

На жаль, ні оригінальне ймення, ні непересічний характер, ані ще щось не дозволяли йому вчитися в когось іншого, крім хіба що - в самого себе. І тому всі його проекти – писані на різні фонди та файненшл-групи - двадцять років поспіль зазнавали переважно фіаско. «Так, це поразка. Але завжди – з мінімальним рахунком. На поразках усі учаться, і я – не виняток», - пояснював Аскольд причину чергової невдачі. Яка, замість того, щоб назавжди розчарувати, насправді навік запалювала - на новий і щоразу сміливіший, державнотворчіший і корисніший для людства прожект.

Один із його унікальних винаходів стосувався Київського метрополітену. Чи то через кричущу бідність, чи з причини природних для митця злиднів, а чи тому, що їм з братом просто не трапився випадок прабабиного заокеанського спадку, але…Аскольд був рішуче проти метрополітену з оплачуванням у ньому пасажирського проїзду. Тому місяців зо три, як баран об ворота нової мрії, він бився над проектом такого собі позаенергійного метро. Навіть метрополітен завдяки сонячним батарем, які дозволяли б серйозно заощаджувати, видавався Аскольдові ідеєю, позбавленою здорового глузду і соціальної справедливості. Зате у якості рухливої субстанції, яка підштовхувала б потяги, він спроектував метрополітен на підземних водах.

Потрібно було лише вірно скерувати всі ці води, правильним чином, застосовуючи шланги підвести їх до кожного з останніх вагонів метро, трішечки розрахувати тиск, а тоді вже відкривати та зачиняти кухонний краник – і вагони мирно і безшумно, мов сни, рухалися б собі від станції до станції.

У разі якби київських підземних вод не вистачило, доцільно було б використовувати води з міської каналізації. Таким чином те, що організм виштовхав із себе, могло б штовхати міських мешканців на роботу, за яку б ті купували те, що потім знову з себе якось виштовхували.

Єдиною проблемою проекту була навіть не відсутність шлангів такого типу. Їх ще можна було б закупити. І не слабенька можливість розрахувати достеменно точну подачу під тиском вагонів метро на перони метростанцій. Зрештою, і її можна було розрахувати, а у випадку недоїздів чи переїздів, пасажири взагалі, досить безпечно в порівнянні з електротранспортом, могли б повертатися на потрібні перони і доїжджати на роботу вже за допомогою ескалаторів. Просто винахідника захопила раптом набагато краща й універсальніша ідея: якби в контексті геніального задуму налагодити подачу Дніпрових вод. І на водні потреби громадян у вигляді випивання, і на рух метрополітену водночас. І тут уже Аскольд наштовхнувся на доволі нерозв`язне завдання. Ґрунтові води ще якось, хай і не дуже прогнозовано, можна було запустити в роботу, аби вони хоч на деякий час утворили потрібний для руху поїздів тиск. Але хто натомість підштовхне знизу батька Дніпро? Потрібен був або цей підземний хтось. Скажімо, Гефест чи Посейдон. Або насоси чи обладнання на іншій енергії. А це вже для винахідника було б банальним, нецікавим і ретроградним навіть в частині задуму – не те що його реалізації.

Зрештою, настав час, коли всім стало не ясно: а чим насправді займаються всі ці фонди та групи файненшл, якщо геть усі блискавичні ідеї – а хто сумнівався, що всі Аскольдові ідеї геніяльні? – завжди в тамтих фондах відкладаються в шухляди або викидаються в сміттєві кошики. І це притому, що орда численних друзів, до яких належав і я, мовби зграя перекупок на зупинці автобуса дорогою додому беззмістовно лускаючи насіння днів, безперервно очікувала: а що то буде? а що то воно виросте з того неабиякого дитяти!

Зрештою, кілька років я нічого не чував про братів, історія кожного з прожитих днів яких раніше мене страшенно захоплювала, бадьорила, а часами навіть викликала непідконтрольні людині спазми телячих заздрощів. Жарт сказати: а ну як Архімед перекине-таки Землю, знайшовши на якомусь зі смітників швайку потрібної довжини? Але ось, зовсім нещодавно, здибавши на Прорізній Макара, я почув від нього, на якій стадії проекти брата, життя якого на тлі сірої буденності наших постмодерних буднів видається мені повним не тільки щонайвищого сенсу, а й якоїсь непересічної містики, якої наше з вами одноманітно-пересічне блукання цією планетою зазвичай позбавлене. За словами Макара, наразі, відбулося ось що.

Довгий час, як я вже і переповідав, Аскольд із тевтонськими терпінням, наполегливістю і впертістю намагався протаранити стіну непорозуміння, зведену місцевими чиновниками, які ніяк не хотіли давати ні великих, ні малих, ані середніх грошей - на жоден із понад п’ятисот проектів, якими був завалений уже до самісінької стелі домашній Аскольдів архів. З часом сили, зухвалість і натхнення почали танути. А креми, якими Аскольд вмащував власне тіло, аби весь час мати презентаційний вигляд, розпочали свою невпинну, а іноді й зворотну, як з портретом Доріяна Ґрея, дію.



otto planetta

Відредаговано: 04.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись