Так не має бути, але ж...

Розмір шрифту: - +

6

Я ледве дочекалась закінчення робочого дня. Тепер мене мучило питання: як треба одягатись на побачення до ідолів? Я ніколи не зустрічалась з ТАКИМИ хлопцями. Звичайно, в моєму житті були стосунки. В моїй пам*яті залишились приємні спогади. Я іноді займаюсь тим, що перебираю подумки альбоми спогадів. На душі стає тепло і розтікається срібло. І тоді все блищить, переливається, міниться барвами. А я зачаровано посміхаюсь сама до себе. Так, дитинко, і це було… чомусь зараз я відчуваю себе такою роздавленою… Немає відчуття заповненості у душі. А коли і чим її заповнювати? З мого оточення на горизонті виріс Вадим, який навчається в одинадцятому класі. Дорослий він не за роками, але мені він подобається на грані допустимого – просто миле хлоп*я, якого природа не обділила зовнішністю і, як виявилось, розумом. А тепер ще й Андрій. Просто чарівний хлопець. Я ніколи не могла б подумати, що зможу привернути увагу такого хлопця. Звісно, я розумію – моя самооцінка-то на місці, але мені хочеться, щоб мені про це хто-небудь нагадував. Чим-небудь: словами, дотиками, поглядом. Я розумію, що нестача уваги протилежної статі, - вірніше моя заклопотаність у цьому, - роблять мене якоюсь реальною збоченкою, яка схибилась на сексуальності. Але це природньо. Кожна нормальна дівчина прагне, щоб на неї звертали увагу…


З такими думками я мчалась додому. Вирішила одягнутись скромно, але зробити натяк на смак. 


Аромат свіжозвареної кави, мерехтіння автомобільних фар за вікном роблять моє приготування до побачення казковим дійством. Не вистачає лише хрещеної-феї з чарівною паличкою. 


Я вирішила одягнути … та нічого ще я не вирішила!!! Кав*ярня – то це джинси чи сукня? Боже милостивий! Зробила проблему з нічого! І не можу вирішити! Піду на компроміс сама з собою: одягну джинси з класичною блузою і каблуки. Думаю, мудра дівчина з нашої народної казки оцінила б мій підхід до вирішення задачі. Треба трішки підфарбуватись. Дідько, я не вмію до пуття користуватись косметикою! То ж обмежусь мінімалізмом. 


Оце так збираюсь! Якби мене хтось бачив, спостерігаючи з дивана, у нього б просто поїхав дах. 


Раптом мене осіняє: у повідомленні не вказано час! КОЛИ  йти на побачення? О котрій? Зараз майже шоста вечора. Чи прийшов уже Андрій? Чи, можливо, у нього ще справи? Але ж якщо запросив, то на щось розраховував і, певно, виділив якийсь шматочок часу на кав*ярню. 


Одягаюсь, підфарбовуюсь, поправляю зачіску – ну все, готова. Добре, що гроші ще є. Можу дозволити навіть трошки гульнути. 


Виходжу на вулицю і одразу опиняюсь в обіймах. В обіймах осіннього вечора. Так приємно. Тепло. Тепла осінь. Вечори пахнуть листям і туманом. 


Кав*ярня зовсім поруч. Підходжу і завмираю перед дверима. Стає соромно. А раптом він не прийде? Я як дурепа прибігла, тільки замайорів прапорець на горизонті. Чи не забагато побачень в один день? Відмахуюсь від своїх же дорікань тим, що Вадим просто учень. Можливо, ми будемо трішки більше, ніж з іншими, спілкуватись з ним, але не більше.

 


Відчиняю двері. Одразу п*янкий аромат кави збиває з пантелику, забираючи з собою всі думки. «Тілік», - серце тенькнуло. Ось він за тим самим столиком. П*є каву і розмовляє по телефону. Вигляд має серйозний, поглядає на годинник. Ой! То ж, може, він мене давно вже жде? А я ще й зараз стою посеред залу, віддаючись думкам.  Треба відмітити, мисленнєвий процес у мене добре налагоджений. 
Підходжу до столика. Андрій одразу помічає мене ще оддалік, кладе телефон на стіл. Його красиве точне обличчя розплівається  у посмішці. Він встає мені назустріч. 
Привіт! - радісно мовить він, - а я тебе чекаю. 
Привіт! – я відчуваю, що мої щоки стали червоними, - вибач, що примусила чекати.
Я зовсім недавно прийшов, нема за що вибачатись. І до речі, ні я, ні ти не вказали час зустрічі. 
Дійсно, - погоджуюсь я і в мене народжується нова філософська  думка: «ми ніби метелики на світло, прилетіли сюди за покликом душі».
Будеш каву чи чай? – запитує Андрій, підкликаючи офіціанта.
Каву, - односкладно відповідаю я, пильно дивлячись на ідола.
Він теж зачіпається своїм поглядом за мене. Деяку секунду ми завмираємо, розуміючи, що відбувається щось надприроднє. Потім Андрій різко відриває свій погляд від мене і робить замовлення. До кави замовив смачнючі тістечка. 
Як у тебе пройшов день? – цікавиться він.
Добре. Познайомилась ближче з одним із своїх учнів – випадково зустрілися у кафе біля школи, - вирішила трошки скривити факти, щоб не дати про себе враження як про якусь точно збочену аморальну особу.
Хм, це входить у обов*язки вчителя? – його питання прозвучало якось різко, а в очах блиснув вогник … ревності???
Частково. Треба мати уявлення про того, з ким співпрацюєш, - моя відповідь була двозначною і Андрій це зрозумів.
Що ти хочеш дізнатись про мене? – поцікавився він. Мене обдало жаром – прямолінійно.
Не знаю, - знизала я плечима, - напевно те, що ти хочеш розповісти, - почалася гра слів.
Я вже тобі говорив, що працюю в одній фірмі. Робота легальна, обкладається податком – нічого незаконного. Мої вподобання тобі також вже відомі – я люблю класику, книжки і вечір, а точніше – ніч. А ще віднедавна я люблю вечірні прогулянки містом.
Ми сиділи один проти одного. Я милувалась образом хлопця, який сидів переді мною. Це красивий, статний, досконало продуманий продукт природи. Я не знаю його віку. Приблизно років тридцять. Досить молодий, щоб бути одним із головних. Можливо, у нього впливовий батько. Адже мама працює вчителькою. Слава Богові, не в моїй школі. Так от. Татусь стопроцентово доклав своєї руки до матеріального становища сина. Забула, Андрій один в сім*ї, чи він говорив про братів-сестер? Такий собі мажорчик, який у свої зовсім молоді літа збирає вершки з кислого молока, навіть не скисливши сам те молоко…
А що ти хочеш розповісти мені про себе? – поцікавився Андрій. Я підняла на нього очі. Коньячно-шоколадні очі здається, заглядають у душу.
Як ти також знаєш, я працюю вчителькою. Робота мені подобається. Здається, учні мене поважають. Живу я одна у квартирі моїх родичів, які поїхали за кордон і, мабуть, не збираються повертатись. Захоплююсь книгами, класикою і вечорами. Точніше, ночами, - тут я розумію, що буквально цитую Андрія. Він з цікавістю дивиться на мене. Я не знаю, що говорити далі.
Цікаво виходить. Ти це кажеш, щоб наша розмова в*язалась? Чи дійсно, ми з тобою настільки схожі? – він прижмурює свої красиві очі і в них загораються вогники. Його очі точно списані з любовних романів: диявольський погляд, який примушує забувати про все на світі. Андрій тримається досить розкуто. Він розуміє, що сьогодні він володіє ситуацією. Та в принципі, напевно так і має бути. Адже на побачення запросив він мене. Значить, хоч на щось та й розраховував. – Ти мені подобаєшся. З тобою просто і комфортно. Але не подумай, що я говорю стандартну фразу, яку треба сприймати, як звертання до пледа чи домашніх капців. Ти якась особлива. Від тебе прямо пахне теплом, - він взяв мене за руку. Його долоня тепла. Моя мертвецько холодна рука ніби щось ірреальне, таке, що не вписується у прийняті рамки, відчула себе надто чужою у його теплі. – Які в тебе холодні руки! – слова прозвучали зі щирим подивом. Він стиснув мою долоню і почав водити пальцями по ній. Від таких простих рухів мені стало не по собі. Занадто особистими були ці рухи.
Мені не холодно, - я придумала геніальну промову. О! моїй красномовності можна позаздрити – сьогодні вона б*є рекорди тупізму. Нічого не можу з собою зробити. 
Я розумію, але в тебе дуже холодні руки. Ти нервуєш? – чорт! Хто з нас психолог? Це я маю володіти ситуацією і тримати хоча б себе під контролем!  Я сиджу як п*ятнадцятирічна школярка і не знаю про що говорити з людиною, з якою, як виявляється у мене стільки спільного.
Чесно? Так, нервую. Просто я давненько перебувала у ТІСНІЙ чоловічій компанії. Й до того ж з таким красенем, - я подивилась на нього – дійсно, красень.
Це зовнішність, - сухо повідомив мені Андрій. - Краса приховується всередині людини. Не обов*язково вродливий значить гарний. 
Але ж ти вродливий і, я не сумніваюсь, гарний душею. Я теж відчуваю якийсь магічний потяг. Щось мені не зовсім відоме примушує мене червоніти при одному твоєму погляді. І я це не приховую – це видно неозброєним оком. Напевно, це реакція, яку ти викликаєш в оточуючих.
Андрій мовчки дивився на мене. Я б не сказала, що його здивували мої слова. Скоріше, навпаки,  він почув те, що знав. Мені, мабуть захотілось піти в темноту ночі, туди, де мене обійме жовтень за плечі і покладе край цій тяжкій муці. 
Америку ти мені не відкрила – зізнаюсь одразу. Я іноді дивлюся в дзеркало. Приходиться мати солідний вигляд, щоб відповідати посаді. Але мені не хочеться доставляти тобі незручності – мені хочеться бути з тобою. Я сьогодні ледь не збожеволів, шукаючи тебе в інеті! Мені дуже хотілось побачити тебе,  почути твій голос. Мені конче необхідно було заглянути в твої прекрасні зелені очі. Ти пробуджуєш в мені почуття, які я давненько приспав, не залишивши їм місця у своєму житті. Для тебе мені хочеться  відчинити всі простори свого єства, як би це банально не звучало, - він замовк, його погляд блукав по залу. Каву ми давно вже випили і сиділи, просто спілкуючись. – Хочеш, підемо звідси? Надворі вже пізній вечір. Місто кличе в свої обійми.
Я витріщила свої очі – ну і романтик! Ми одягнулись. Андрій залишив гроші за каву у розрахунковій брошурці. Про те, щоб кожен платив окремо, не було й мови.



Анель

Відредаговано: 14.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись