Танучий холод сталі

Розмір шрифту: - +

10.

****

Прилетівши, я прямо з аеропорту поїхала в клініку, щоб розібратися на місці зі зникненням брата. У кімнаті Сашка залишилися всі його речі і документи. Ніхто нічого конкретного не міг сказати, охорона запевняла, що обшукали кожен куточок території, але нічого не вдалося виявити, при цьому ніхто не бачив, як брат залишав лікарню. Так нічого і не добившись, я вирішила поїхати додому до Сашка.

Його квартира мене зустріла шаром пилу на меблях та порожнечею. Щоб знайти хоч якусь зачіпку, я почала гарячково оглядати його речі і натрапила на дві картини, запаковані в цупкий папір. Це було несхоже на мого брата, він ніколи не ховав свої творіння. Вирішивши, що може вони проллють хоч якесь світло на його зникнення, я акуратно розпакувала першу картину і завмерла від подиву. На мене дивилася Міла. Але як вона дивилася?! В її очах було стільки пристрасті. Вона була зображена оголеною, до того ж було видно, що вона від цього отримувала задоволення.  Вона лежала на дивані Сашка з злегка відкритими вустами, немов готовими до поцілунку, і заклично протягала руки. Її волосся розметалося по подушці, в очах вогонь, тіло вигнулося в солодкій млості. Я була вражена і не розуміла, чому брат її намалював, та ще й ось так. Адже він з нею близько не спілкувався, вони зустрічалися лише кілька разів на святкуванні мого дня народження, і якось ми зустрічали Новий рік разом.

Я квапливо розірвала папір на другій картині і знову була здивована. Брат вважав за краще малювати абстракцію, іноді пейзаж під настрій, але це був ще один портрет. Цього  разу це був мій. Я сиділа на гойдалці, точніше летіла на ній вгору, сукня і волосся розвівалися, я посміхалася, очі світилися щастям. Така гойдалка була у нас в саду тітчиного будинку. Брат часто розгойдував мене на ній так сильно, що у мене дух захоплювало, а тітка, хапаючись за серце, кричала припинити це неподобство. Я притиснула до себе цю картину і сльози навернулися на очі. Сашко, що все це означає? Де ти? Що сталося? Було стільки запитань і жодної відповіді.

Я вирішила поїхати до Міли в надії на те, що вона мені хоч щось пояснить. Вона була в якомусь напруженому стані і чомусь без настрою. На мої розпитування, вона лише махнула рукою, сказавши, що у неї неприємності на роботі, якими вона не хотіла «мене обтяжувати». Тоді я перейшла до своїх питань, на які мені не терпілося отримати відповіді:

- Що у тебе з моїм братом? Ви спілкувалися?

Міла розгубилася і з нерозумінням дивилася на мене:

- Що це за розпитування? І взагалі, чому ти вирішила, що у мене щось з твоїм братом? Ми ледве знайомі.

- Розумієш, він намалював твій портрет, але не зовсім звичайний, - продовжила я. - Ти оголена на його дивані…

- Що?! Гола?! - вигукнула Міла. - І чому він мене так зобразив? Ти у нього питала?

- Я б хотіла це зробити, але він зник, я не знаю де він. Може ти щось знаєш?

Обуренню Міли не було меж:

- Звідки я можу знати, що в голові твого хворого брата. Чому у нього такі еротичні фантазії? Під дією якого препарату?

- Не кажи так, - перервала я. - Адже він – мій брат!

- А що мені ще казати? Я сама нічого не розумію, а ти вимагаєш від мене пояснень, - продовжила вона примирливим тоном. - Ось він з'явиться і запитаєш у нього. Вибач, що я зірвалася. На роботі виникли невеликі труднощі. Зараз доведеться декуди з'їздити у справах.

Мені здалося, що вона мене випроваджувала, напевно образилася на мої слова. З важким неприємним осадом після розмови я від Міли попрямувала в поліцію, де мені заявили, що необхідно аби минуло три доби, перш ніж у мене приймуть заяву про зникнення. Зовсім зневірившись, я повернулася додому і впала без сил на диван. Я не знала, що робити далі, куди ще звернутися, де шукати брата. Із заціпеніння мене вирвав дзвінок мобільного, я подивилася на номер, це був Едвард. Зараз я не могла з ним говорити, не було сил на з'ясування стосунків, тому я не відповіла на дзвінок. Але мелодія пролунала знову і тривала, поки я не витримала.

- Невже не зрозуміло, що я не хочу з тобою розмовляти?! - прокричала я замість привітання. - Залиш мене у спокої і більше не смій телефонувати!

У відповідь пролунали короткі гудки. Дивно, як це він не сказав жодної гидоти у відповідь.

 

****

Наступні дні я жила як в якомусь дурмані: я телефонувала і зустрічалася з друзями і знайомими Сашка, яких знала, їздила в клуби, де брат любив проводити вільний час, обдзвонила всі лікарні міста, але результат був нульовий. Я зовсім вимоталася, цілими днями бігаючи містом і проводячи ночі без сну. Варто було мені заснути, як знову повторювався кошмар, тільки тепер вириваючись з холодних лап туману, я кликала Еда і прокидалася з відчуттям того, що саме його я шукала в цьому порожньому Богом забутому місті.

Він більше не телефонував, хоча вже минув цілий тиждень. А я розуміла, що хочу його побачити, хочу знову почути його голос, навіть згодна була на якісь його шпильки на мою адресу. Я сумувала за цим тираном і навіть жалкувала про те, що наговорила йому, але все ж зателефонувати сама не наважувалася.

Міла допомагала мені в моїх пошуках, втішала після чергової марної спроби і переконувала, що з братом все гаразд, і що він скоро з'явиться. Слово за словом вона витягла з мене все про поїздку в Токіо і про мої нинішні почуттях до Едварда. Але вона називала мене мазохісткою і говорила, що не розуміє, як можна закохатися в людину, яка витирала об мене ноги.

Цього дня я за порадою Міли зважилася зателефонувати в морги. Кожного разу, описуючи зовнішність Сашка і чекаючи відповіді, я завмирала від страху, а отримуючи негативну відповідь, знову вчилася дихати. У мене залишився останній номер, як раптом у відповідь я почула:

- У нас є один невпізнаний, хлопець двадцяти-двадцяти п`яти років. Тіло було знайдено в парку, смерть настала від передозування наркотичними засобами...



Надія Голубицька

Відредаговано: 17.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись