Тіара

Розмір шрифту: - +

****

- Це та сама корона, виготовлена Міланською єпархією? – запитав молодий священник П’єтро.

- Так, так. Саме та, якої зрікся його блаженність Павло V I, в знак відмови від слави, влади, і мирських втіх   – заметушився кардинал цілуючи святиню.

- Чому мене визвали до Ватикану? –  священник підвів очі на cтарого  чоловіка.     

- Ми не хотіли тебе одразу лякати. Хотіли, щоб ти все дізнався по-приїзді. Вся річ в цій короні. – з жалем подивився чоловік на П`єтра.

- А що з нею? –  молодий священник ненароком вхопив гріх, подумавши що в цього кардинала банальний старечий маразм.

- Розумієш, ми  обрали тебе серед тисячі таких як ти,  молодих, не пізнавших страсті від свого високого чину  в нашій Церкві. Нам потрібен чистий, незайманий священик, в якого не має пристрасті до влади. Ми старанно всіх перевіряли, і врешті-решт зупинились на тобі.

- Так, а що я маю зробити, в чому моє завдання?

Кардинал з жалем поглянув на Папську Тіару, дихання його було сухим,  і коли він черговий раз набирав повні груди, то було таке враження, наче він гортанню шкріб повітря. П’єтро похлопав кардинала по плечу, аби той трохи прийшов до тями, і загадав за свого співрозмовника. Бо поки старий дивися на величну трьох-ярусну корону,  молодому священнику здалось, що той трохи прикимарив.

- Ой так, так, дякую синку, старість,-  по-дитячому всміхнувся підданий Святого Престолу, і продовжив далі.   

- Коли Павло V I зрікся тіари, після нього, ніхто із пап її  не одягав на коронування, в знак поваги  до волі блаженного.  Та річ не в тім. Ця корона стала символом  влади над світом. А після зречення від неї, світлою стороною, нею може скористатись - темна. Розумієш до чого я веду? – очі старого вмить стали дуже розсудливими.

- Не зовсім, - замахав П’єтро.

- Перед смертю Павло V I, повідав своїм підданим страшне, що до нього приходив сам диявол. І сказав той блаженному: що де кінець там і початок. І рівно через три роки після його смерті, у роковини відходу  Папи  в інший світ.  У диявола буде шанс одягнути цю корону на себе. І  якщо у нього вийде,  він отримає владу над світом і тоді всюди запанує пекло. Зупинити його зможе  лише священнослужитель, який не має жаги до користі, влади і особистої вигоди. Павло V I заповів кардиналам відразу після його смерті шукати такого, не покладаючи рук. Бо якщо не впораються, то настане кінець. І землю охопить морок!

- Три роки вже пройшло, після смерті його блаженності. – П`єтро з жахом поглянув на кардинала. Той у відповідь захитав головою:

- Так, і сьогодні роковини його смерті. Ти наша остання надія. – сказав кардинал і тицьнув у руки хлопця Святе Письмо.

- Тебе чекає виснажлива ніч, хлопче – кардинал по-батьківськи обійняв П’єтра, - Мужайся і пам`ятай  з тобою Бог і весь Ватикан. Сьогодні тебе буде спокушати сам цар темряви.

- І що мені робити? Ви помилились, я не впораюсь. Це не я! – у розпачі вигукнув хлопець, коли кардинал зачиняв його у вівтарі Собору Святого Петра.  Та все марно, він почув лише тихі,  кволі кроки старого, які віддалялись. У вівтарі тиша, Престол і з короною, а біля нього  П`єтро - убитий страхом. До півночі було дві години. Серце юнака так калатало, що здавалась от-от погасить всі  свічки у вівтарі. Аби трохи заспокоїтись, почав читати Святе Євангеліє. П`єтро подумки благав Господа, змилуватись над ним, і позбавити цієї фатальної участі. На плечах хлопця не тільки тягар від безумства,  яке повинно статись у цих стінах.  В його руках доля всіх мирян. П`єтро заспокоював себе як міг, і сам не помітив як заснув.  Розбудив його стук у двері. Хлопець відкрив очі, навколо темрява. Всі свічки хоч і не догоріли ще й до половини, згасли, ніби хтось їх лизнув холодним язиком. Стук не кінчався. Священник взяв Біблію і міцно стиснув в долонях. А тим часом двері почали ходити табуном, хтось гупав у них з такою силою, що вони майже злітали із засувів. Гул від цих ударів дризчав  на весь Собор. Хлопець заплющив очі, і почав молитись, сходячи на крик.  По його щоках побігли сльози, і скапували на Священну книгу. Раптом все стихло. П`єтро полегшено зітхнув. Почув як на вулиці пустився дрібний дощ, і затарабанив у вікна. Дощ трохи заспокоїв його, він почув себе не таким самотнім, бо ця невеличка злива, ніби зв’язок: між ним і світом, який був там, за стінами Собору.   У будівлі знову запанувала мертва тиша. Священник не гаяв часу, запалив одну свічку,  відкрив Святе Письмо і почав у голос читати. Дощ посилювався, за вікнами чутно легкий шум від ляпотіння води. П`єтро не зважав, він повністю віддався думкам про Бога. Через деякий час удари дощу у вікна стали сильнішими. І вже згодом, волосся у П`єтра  стало дибки. Бо зрозумів, що у вікна стукає не дощ, а ніби тисячі рук гепають об міцне скло, наче б то там за стінами сила-силенна людей. А от чутно тільки удари, і все, не має жодного натяку, що там хтось є. Моторошно до смерті. Хлопець впав на підлогу, і закрив вуха руками. Своїх слів він майже не чув, лише численні удари, які тисячами бились об вікна. У мить все стихло. Він боязко підвівся з підлоги. Підійшов до дверей вівтаря, став прислухатись до того що за ними. А там порожньо. Важко дихаючи він зовсім притулив вухо до дверей, задихаючись від невідомості і жаху.

- П`єтро. – тихо промовив хтось через двері. Хлопець відчахнувся від них і впав на спину. Хтось там засміявся.

-  П`єтро, впусти мене. Це я Павло V I. Впусти мене і поцілуй мені руку. Cерце хлопця скрутилось і тріпнулось у конвульсії. Губи не слухались його, заклякли і не відчувались. Він зібрав всю свою силу волі:

- В ім`я Господа, заклинаю тебе, йди звідси. – тремтячим голосом відповів хлопець. За дверима почув легкий смішок. Знову тихо. Хлопець полегшено обперся на двері. Але розслаблення його було не довгим, бо в двері різко щось ударило, і хлопець відлетів від них, ніби його вдарило струмом.



Марта Грейс

#448 в Фантастика
#273 в Містика/Жахи

У тексті є: корона

Відредаговано: 24.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись