Тараканівський форт

Розмір шрифту: - +

Тараканівський форт

- Тараканівський форт на Рівненщині – унікальна споруда військового архітектурного будівництва 19 століття. Саме даній темі буде присвячена наступна лекція, яка у понеділок.  У когось є запитання? – запитала я в надії, що їх немає. Та серед сімдесяти студентів все ж один таки підняв руку. – Так, Антонов, запитуй?

- Оксана Іванівна, а Ви були там?

- Була.

- І бачили славнозвісний «генератор часу»?

- Антонов, я була на екскурсії. До «генератору часу» нас не водили.

- А чого не були в експедиції? Привидів злякались?

- Я доктор історичних наук, професор, зав. кафедри історії середніх віків Львівського національного університету ім. І. Франка. Антонов, як ти вважаєш, я можу вірити у ще щось, окрім науки?

- Значить в кохання ви не вірите?

Я непомітно занервувала.

- Як це питання стосується нашої розмови?

- Ну, кохання ж не наукове поняття? Значить, ви в нього не вірите.

- Антонов, як тільки з’явиться можливість поїхати у Тараканівський форт, я обіцяю, що обов’язково візьму тебе у цю експедицію. – Зробила спробу перевести тему.

- З Вами хоч на край світу! – з посмішкою відповів студент.

- Чекаю тебе з такою ж впевненістю на підсумковому заліку у кінці семестру. – Нарешті почувся звук дзвінка, який буквально урятував мене від розмови, що ставила мене у незручне становище.

Лекційна зала буквально перетворилась на вулик, у якому розпочиналось інше, паралельне життя на перерві. Я закрила свої записи, підняла очі догори та побачила чарівну посмішку Антонова. Ямочки на його щоках, змушували мене червоніти, що я, як викладач, намагалась уникати.

- У тебе ще є якісь запитання? – з награним спокоєм запитала.

- А давай поїдемо на цих вихідних у Тараканівський форт. Я знаю, що ти давно намагаєшся добитися експедиції та тобі відмовляють.

- Антонов, - я голосно видихнула – по-перше, я не пам’ятаю, щоб ми переходили на «ти», по-друге, форт знаходиться у аварійному стані, саме тому не варто туди відправлятися без належної підготовки. –  Перевела погляд на якусь точку у стіні і продовжила. – Андрій, попрошу тебе, не задавати компрометуючих запитань. Я викладач, ти студент. Між нами не може бути нічого спільного. Мені здається, ти передивився фільмів.

- Оксана, не зважаючи на те, що ти мій викладач і ще, що ти там казала про доктора наук, ми з тобою одного віку.  Це моя друга вища освіта. Я запропонував ВАМ – на слові «вам» він зробив такий акцент, наче дорікав мені у чомусь – цю пропозицію, бо знаю, що ВИ – знову акцент – давно про це мрієте. До побачення – після короткої паузи сказав він та пішов до виходу.

- До побачення – відповіла у спину, та він мене уже не чув. Це було швидше по інерції, аніж з ввічливості.

За звичкою підібрала усі листки, що лежали на столі та пішла на свою кафедру. Там мене зі зміїною посмішкою зустріли колеги, які поглядом засудили мене за те, що я ще не встигла згрішити.

- Гарпії – сказала подумки, чекаючи свого тролейбусу на зупинці.

Поряд дві мої студентки пошепки обговорили, як я, на їх думку, без смаку одягаюсь, що у мене немає ні грудей, ні «п’ятої точки», і що тільки усі класні хлопці у мені знаходять. Відверто кажучи, аби я не була їх викладачем, відповіла б, проте вчительська тактовність змусила мене мовчки зайти у тролейбус №11.

- Господи, дай дотягти до вечора – прошепотіла, та бабуся, досить поважного віку, повернула до мене обличчя.

- Гріх так казати, дитино, ти ж іще молода – відповіла вона, встала та пішла до виходу.

Її слова змусили мене утонути у власних думках. Молода? Це порівняно. Моя мама каже, що у моєму віці(28 років) вона мала уже чоловіка, коханця, та мене чотирирічну.

Коли я поступила до університету, вирішила для себе, що стану найкращою. З цією метою я вдало товстелезними книгами з історії та археології  відбивала усіх залицяльників з такою силою, що десь коло виходу з кімнати у гуртожитку вони плювали у мою сторону слиною повною відчаю, образи та навіть зневаги. Так пройшов перший курс. До четвертого, навіть приблудна собака знала, що окрім науки мене нічого не цікавить. От десь у цих студентських роках я і прошляпила того єдиного. Зараз, коли я вже не відмовилася б від приємної компанії «одного-єдиного», ніхто на мене і не гляне, хоча і книг немає, і я вже не кидаю словами на право та на ліво. Окрім студентів ніхто не залицяється. Та вчительська тактовність, про яку уже згадувала, не дає мені права навіть задуматись над таким варіантом.

«Тобі давно пора заміж! І коханця!» - каже моя мама так, наче це в лото зіграти, виграшем якого є слова: «Пані, ви заміж за мене…»

- Виходите? – почувся грубий неприємний тон контролера.

- Що?

- Пані, кінцева, ви виходите?

- Угу! – кивнула, піднялася з місця, намагаючись зрозуміти, як можна пропустити свою зупинку, проїхавши три зайві.



Marry

Відредаговано: 03.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись