Терра Альба: королева Адель (псевдоісторична повість)

Розмір шрифту: - +

частина перша

І

1920 рік. Голова родини Джузеппе Романеллі збирався у США відвідати свого кузена Бертольдо, який вже 30 років мешкав у Нью-Йорку. Джузеппе останній раз бачив двоюрідного брата 20 років тому, на похованні свого батька, після чого вони лише листувалися. Чоловік мав дружину та вісім дітей і весь час працював, щоб прогодувати родину, тому йому було не до подорожей. Джузеппе мав власну взуттєву фабрику, де й перебував з самого ранку до пізньої ночі. Проте нещодавно він отримав листа: «Брате, я занедужав, і боюся, що можу незабаром померти, якщо в тебе є можливість прибути до мене, то я буду надзвичайно радий побачитися з тобою, хоча б останній раз, ти не забувай, що мені вже 61 рік, життя закінчується, давай зустріньмося наостанок. Твій кузен Бертольдо».

Джузеппе три дні ходив сам не свій, він нікому нічого не говорив, проте його дружина Ліана побачила, в якому стані знаходиться її чоловік.

- Коханий, що сталося?

- Та, таке, не знаю як і сказати.

- Та говори як є. Я тебе зрозумію. Ти що, мабуть, зраджував мене? Ну що ж, буває.

- Ні, Ліано. Як ти могла таке подумати?

- Тоді що?

- Брат мій Бертольдо занедужав. Надіслав листа, в якому пише, що хоче побачитися зі мною. А як я залишу фабрику?

- Твій син Фабіо буде займатися управлінням, йому вже не 3 роки, а слава Богу, 26. Не все ж життя йому виходити в море за рибою.

- Так, ти маєш рацію, проте в нього немає досвіду. Не довіряю я йому.

- Джузеппе, не бійся. Все буде добре. Твоя подорож триватиме всього лише місяць, за місяць нічого не станеться.

Джузеппе згодився з дружиною. Він наступного дня повів сина на фабрику, показав всі документи, познайомив з працівниками. А сам почав збиратися у подорож. Чоловік склав свої речі, взяв колоду гральних карт та акордеон, щоб було веселіше проводити час на кораблі. Джузеппе разом з родиною приїхали у порт. Чоловік поцілував дружину, дав настанови та зійшов на корабель. Ліана та її діти стояли і чекали, коли відправиться судно. Через півгодини лайнер почав відпливати, родина довго стояла та спостерігала, і лише коли корабель не стало видно, Ліана та діти повернулися додому.

Джузеппе відразу закрився у своїй каюті та грав сам з собою у карти. Так пройшло два дні. Йому вже стало сумно. Чоловік вийшов з каюти та попрямував у ресторан, сів за столик та став чекати офіціанта. Був саме обідній час і за декілька хвилин всі місця в ресторані були зайняті, залишалося лише одне місце біля Джузеппе. До нього підсів чоловік років 45, по ньому було видно, що він заможний, одягнений за останньою модою, доглянутий.

- Привіт, мене звуть Антоніо, я працівник мерії Риму, - представився незнайомець.

- Я Джузеппе, володар взуттєвої фабрики.

- Дуже приємно.

- Навзаєм.

- Ви за справами, чи просто відпочиваєте? – спитав Антоніо.

- Я пливу у США, навідати брата, він нещодавно надіслав листа, скаржився на здоров'я, хоче побачитись зі мною, адже ми не бачили один одного 30 років.

- А я з дружиною подорожую, їй забайдужилось відвідати США, ось проводимо відпустку.

- Це гарна справа, а я ніколи не наважувався піти у відпустку, в мене 8 дітей, треба було працювати зранку до вечора, щоб ніхто ні в чому не потребував.

- Я також вперше в житті у відпустці, колишні дружини не наполягали на подорожах, я й нікуди не возив їх, а Франческа з першого дня шлюбу як почала наполягати, що поїхали у США. Ну вирішив піддатися.

- А чому ж ви самі у ресторані, без дружини?

- Вона заснула, а я прийшов, щоб випити, розумієш, вона не дозволяє мені пити, а що ж я за італієць, якщо не вип'ю грам 300 вина.

- Розумію. Сам такий же.

- Чуєш, а в тебе є карти?

- Так.

- То може пішли пограємо?

- А випити?

- Ну то вип'ємо і підемо грати.

Антоніо добряче хильнув, а Джузеппе пообідав та вони пішли у каюту де до самого вечора грали у карти, аж доки не почули грюкіт у двері.

- Хто там? – спитав Джузеппе.

- Я Франческа, шукаю свого чоловіка, Антоніо Перуцці, такий невисокий чоловік 45 років, з лисиною та вусами.

- Антоніо, схоже, твоя дружина.

- Впускай.

Джузеппе відчинив двері. У каюту зайшла молода граціозна мила італійська дівчина, виглядом років 20, це була дружина Антоніо – Франческа.

- Антоніо, милий, ну ти що пішов кудись і мене не попередив, я тебе три години шукаю.

- Мила, ти ж спала, я вирішив, щоб тобі не заважати, піти пограти в карти.

- І багато вже програв?

- Всього лише тисячу доларів.

- Антоніо, ти що, збожеволів?

- Та я відіграюсь.

- Ні, досить. Все пішли у нашу каюту.

- Джузеппе, ну все, на сьогодні досить, а потім ще пограємо, дякую за гру.

- Дякую за можливість виграти скільки грошей.

Антоніо з Франческою пішли у власну каюту, а Джузеппе залишився один. Йому наскільки запала до душі дружина Антоніо, що він не заходив собі місця. «Оце жінка, мені б таку. Так я кохаю свою Ліану, проте за 28 років спільного життя вона мені набридла, а Франческа - це особлива жінка». Чоловік не спав майже всю ніч, думаючи про дружину свого нового знайомого.

Пройшло два дні. Лайнер потрапив під сильний шторм та зійшов з курсу. Народ був у паніці. Екіпаж заспокоював пасажирів, проте було марно. Через декілька годин корабель перевернувся. Почалася паніка, багато людей загинуло у давці та чимало людей потонуло від неорганізованості екіпажу, що не змогли допомогти евакуюватися. Лише декілька десятків людей покинули лайнер на шлюпках та поплили далі, проте багато з них також загинули через сильний шторм. Ті кому вдалося вижити, через 2 кілометри наткнулися на острів. Серед виживших були Джузеппе, Франческа, кухар з корабля, десяток дітей та дві перестарілих бабці. Діти сильно плакали, бабці молилися. Ніхто не знав, що робити далі.



Степан Левків

Відредаговано: 18.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись