Ти сьогодні ... смерть

Розмір шрифту: - +

Ти сьогодні ... смерть

1

 

Під нашими ногами чвиркають стиглі вишні, а підошви залишають рідкий багряний слід.

– Прошу сідати на лаву підсудних, – не надто вдало пожартував я, коли Інна вмощувалася на зручній дерев’яній лавочці, ніжки якої огортав кавалер-асфальт. Свою пані спробував обійняти і я.

– А, он як! Ну що ж, Бузьку, – сідайте, – гордовито посміхнулась вона, кинувши складочку на пружинистих щічках. – А я займу он те крісло судді, – і її ніжки злегка затупотіли, віддаляючись від мене.

Лавка, яку вподобала Інна, знадно виблискувала на території лікарні, наповненої галасом дітвори.

 – На тій, думаю, було б затишніше – хоча, якщо наполягаєш, то я згоден… навіть на довічне ув’язнення від твоїх чар, –  поспішив я за подругою.

 – О, спасибі за «компліман»… – потягнулося її гнучке тільце на сидінні. А коли зовсім біля нього опинився я, вона поважно склала руки в себе на невеличких, ледь окреслених рожевою блузкою, грудях, – мовляв, не зазіхай на мої володіння. Тому мені довелося відсунутися далі, на край лавки. – Слухай, Бузьку: кльова погодка. А давай завтра вдвох на річку рвонемо. Як ідейка?

 – Краще втрьох: зі мною, з тобою, із задоволенням, Іннулю. Та я ж просив: не зви мене Бузьком. Ще при народженні мене забезпечили ім’ям.

– Ти що, свого прізвища соромишся? От станеш видатним юристом – буду звертатися офіційно: Бузько Дмитро Віталійович. А так – просто Бузько, – приколювалася вона, поправляючи сережки. – До речі, якщо бажаєш, можеш узяти моє прізвище –  іще солідніше буде: Горнятний Дмитро Віталійович. Або ж, поєднати їх – і вийде Горбузько (майже овочеве прізвище). Хоча, шлюбні стосунки, зрештою, – не для мене…

– Іннулю, скажи відверто, ти мене любиш?

– Бузьку, що ти знов допитуєш? Тренуєшся як юрист? Тобі ще, може, в письмовому вигляді зізнання подати…  – з прихованим усміхом гайнула рукою до своєї сумочки і зашурхотіла чимось. Її довге чорняве волосся, розливаючись водограєм, тулилося до манливих маленьких щічок, сховавши їх від мого запаленого погляду. Не збагну, що мене вабило в ній більше: чи то вміння впродовж тривалого часу бути поряд і водночас не дозволяти мені (й собі) занадто, чи то (кумедно, та правда) грайливі бісики на подушечках щічок, схожих на… (навіть не знав, на що), завдяки яким обличчя завжди перебувало в русі, позначаючи кожне прагнення, кожну думку, кожен порив, як поверхня води – кожен вплив на свої неторкані володіння.

–  Ні, я серйозно. Ми вже скільки часу зустрічаємося, а ти ні разу не сказала, чи любиш.

– Ну люблю, люблю… можливо. А може, й… – заграла принадна посмішка на її вустах в такт пульсуючим щічкам.

– Та ну тебе, –  буркнув я і відсунувся, вдаючи несерйозно ображеного (знав, що при такому розкладі зможу отримати бонусик – поцілунок у щічку). І коли все йшло до того… м’ячик торкнувся Інниної ноги, і змусив її здригнутися. Опісля, зрозумівши, що сталося, ми весело засміялися і поглянули на дітлахів, захоплених грою.

По хвильці до нас підбіг маленький хлопчик, вибачився і, схопивши м’яча, чимдуж поспішив до своїх. «Десь я вже його зустрічав»,  – мигцем прогнало в пам’яті.

– Уяви, ми теж були такими… – провела поглядом хлопчика і, властивим лише їй чином, посміхнулася пружними щічками до мене.

– Так дивно: дивитися на себе збоку, еге ж! – додав я, зазираючи в її оченятка кольору чистої ріки.

– До речі, на тебе схожий. – Хоча –  трішки симпатичніший…

–  Що-що?

 – Ти ж не дослухав: трішки симпатичніший… ти за нього, –  торкнулася пальчиками моєї долоні, і я відчув, як по тілу пробіг електровітерець. Я вже хотів був відчути такий довгоочікуваний трунок диких губ, як мені в коліно потрапив м’ячик. Я зітхнув – і ми знову, по-дитячому безтурботно, розсміялися.

– Ти сьогодні побачиш смерть, – мов хто окропом в найнеочікуваніший момент линув на мене. Я машинально озирнувся. Це були слова маленької дівчинки, котра ввіп’ялася своїми карими очима просто мені в серце. За мить, ніби нічого надзвичайного не сталося, дівча підібрало м’ячик і побігло геть, захопивши з собою всі звуки навколо.

–  Не бери до серця, – знов торкнулась мене Інна, але цього разу моя рука відсахнулася. – Це, певно, якась нова дурнувата дитяча гра, – намагалася заспокоїти вона, але обірвані струни в душі не могли більше грати. – Ходімо, краще пройдемося!

Я слухняно підвівся і попрямував до виходу з лікарні, де поряд з іншими молодими деревцями по-королівському розсілась стара розлога вишня. Біля самих воріт озирнувся – останні силуети дітей розчинилися в дверях  корпусу з обшарпаними стінами. Лише м’ячик залишився поряд із лавою, на якій щойно сиділи ми.

 



VASLEV

Відредаговано: 21.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись