Тисячу років тому

Розмір шрифту: - +

5. Сказання минулих літ

Ясен швидко освоївся у князівському палаці, вже його тут добре знали. І на кухні, завдяки тому, що завжди був привітний з челяддю та готовий допомогти у виконанні якихось дрібних доручень; і в гридниці, де дружинники часто сумували за своїми дітьми, залишеними вдома, тож радо приймали у свою компанію допитливого білявого хлопчину, розповідаючи про військові походи, про те, як живуть люди у дальніх краях... Малі княжичі теж охоче запрошували його до своїх ігор, вже не "дерли носа", але все ж найбільше часу він проводив у покоях Ярослава.

З приходом зими у їхньому щоденному розкладі нічого особливо не змінилося. Хіба що тепер хлопці більше гралися та тренувалися не надворі, а в кімнатах. Дуже полюбив Ясен ті затишні вечори, коли за вікнами завивала хуртовина, тріщали дерева від лютого морозу, а вони з Ярославом сиділи біля теплої грубки та слухали розповіді старої няньки Рузі.

Рузя знала безліч казок та оповідок, проте найцікавіше їм було слухати про реальне життя,  те, що вона бачила на власні очі або чула від інших мешканців палацу. Оповідаючи, літня жінка брала до рук шиття, швидко-швидко миготіла голка, вимережуючи на полотні вигадливі візерунки - бо вважалася Рузя наймайстернішою вишивальницею. І так же химерно та гладко стелилася її розповідь про часи давні та теперішні.

Ясен слухав тихо, затамувавши подих, а от Ярослав полюбляв задавати питання, йому було важливо  прискіпливо розібратися, чому відбулася та чи інша подія, які були її наслідки. Часом Рузя сама дивувалася з його висновків.

 Ясен чув, як вона якось говорила Родиму:

 - Ото дивне дитя наш Ярослав! Ще тільки восьмий рік має, а часом щось як скаже - то геть мов старий. І в кого то він вдався? Мабуть, у свою прабабу, княгиню Ольгу. Та теж дуже мудрою була...

***

- Про що ж вам сьогодні розповісти? - питає Рузя, уважно дивиться на сорочку, що саме гаптує її для княжни Предслави, але краєм ока помічає, як розквітають посмішками дитячі обличчя від передчуття цікавої оповідки.

 - Розкажи, Рузю, про себе, як ти потрапила до палацу, - просить Ярослав. Він ту історію чув уже не раз і не два, але чимось вона його притягує до себе, бо йдеться у ній про людину, яку хлопець любить і водночас побоюється - про його батька Володимира.

- А що ж, княжичу, про мене розповідати? - хитає головою Рузя. - Батько мій був купцем у граді Києві, мав непогані статки, та потім вирішив їх примножити, поїхав по якісь заморські товари, чули, мабуть, є такий шлях - із варяг у греки? А дорогою, як вони вже назад верталися, напали на них розбійники, багатьох купців порубали, усе, що вони везли з собою, позабирали. Батьку моєму вдалося втекти і вернутися до Києва, та вже і без грошей, і без товарів. А він перед тим, як у дорогу рушати, взяв у борг у княжого урядника, думав із виторгу повернути ті гроші. Але тепер не було чим торгувати. Тож нас усіх і забрали в закупи, щоб ми відпрацювали батьківський борг. А що я була гарна з себе, не дурна, ще й із хорошого роду, то мене взяли прямо на княжий двір, прислужувати княгині Ользі. Мені тоді було дванадцять літ. Десь стільки, як твоєму дідові Святославу.

 - І він уже був тоді князем? - з цікавістю запитує Ярослав.

 - Атож, бо батько його, Ігор, загинув від рук древлян, коли Святославу ще й семи років не було. То поки він не став дорослим, правила Руссю його мати Ольга, проте князем звали Святослава.

 - А який він був із себе, мій дід?

 - О, він ще з малих літ був дуже спритним і відважним. У палаці говорили, що княжич навчився їздити на коні та метати списа раніше, ніж ходити. Правда, я того ствердити не можу, бо не бачила князя за малих літ. А вже як я потрапила до княжих хоромів, то Святослав був отроком, але всю воїнську науку пройшов і не поступався ні в чому дорослим дружинникам. І потім майже все своє життя він проводив у військових походах, завойовуючи нові землі. За те називали його Святослав Хоробрий. А мати його Ольга у той час сиділа в Києві, вирішувала всі державні справи.  Ой, то була дуже мудра та рішуча княгиня! Пам'ятаєте, як вона покарала древлян за вбивство свого мужа?

 - Так, коли припливли посланці від  князя Мала, який вирішив до неї посвататися, то Ольга наказала своїм підданим їх прямо у човні принести до її палацу. Наче від великої шани до них.  А насправді там уже у дворі була викопана велика яма, туди вкинули древлян разом із човном і живцем закопали, - розповідає Ярослав, а Ясен аж здригається,  така то страшна оповідка.

 - А потім що було? - Рузя  береться засилити нитку в голку, та не дуже добре бачить, тож довіряє ту справу Ясену. А Ярослав продовжує розповідати:

 - На другий раз Ольга попросила прислати їй найкращих мужів. Тоді древляни відправили до Києва найбільш знатних людей - князівського роду, купців, бояр. Коли вони прибули до палацу, княгиня наказала  витопити для послів лазню, щоб вони помилися з дороги. А тоді веліла підпалити ту лазню, і всі, хто там був, згоріли. Отака була друга помста Ольги.

Ясен зітхає, бо знає, що зараз буде найстрашніше. Але поскільки він - майбутній воїн, то не має виказувати страху. Он Ярослава зовсім не лякають усі ті вбивства - мабуть, дійсно вдався у свою прабабу...

- А що було далі, Ярославе? - запитує Рузя.

 - Потім Ольга спорядила велике військо для походу на древлян. Вона звернулася до них з такими словами: " Се вже йду я до вас. Тож готуйте медів багато у граді, де було вбито мого мужа. Хай поплачу я над труною його і вчиню тризну мужеві моєму." І приїхала вона зі своєю невеликою дружиною до граду Іскоростеня, де було вбито князя Ігоря. На  його могилі наказала насипати великий курган і чинити тризну.  Древляни пили, а Ольжині отроки прислуговували їм.  І коли вони спитали: "А де ж наші посли, що ми їх відправили до тебе?", Ольга відказала, що посланці їдуть сюди разом із князівською дружиною. Коли древляни упилися і поснули, Ольга веліла своїм гридням посікти їх, і так загинуло п'ять тисяч древлянських воїнів.



Мар'яна Доля

Відредаговано: 21.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись