Тисячу років тому

Розмір шрифту: - +

9. Посланець із Херсонеса

Він прибув до палацу у Предславиному таємно, закутавшись у чорний плащ з каптуром, що приховував обличчя. Не був одягнений, як воїн, радше нагадував купця чи мандрівного ченця, яких чимало у ті роки їздило руськими містами та селами, проповідуючи серед людей свою віру.

На воротах його спинила сторожа, та коли чоловік мовчки показав перстень, що мав на руці, його без зайвих розпитувань пропустили досередини. Зліз із коня, кинув віжки хлопчику-слузі та піднявся на ґанок, так само не відкриваючи свого обличчя. У сінях його перепинила одна із челядинок, жінка середнього віку, що наглядала за молодшими прислужницями. Дивний чоловік насторожив її.

 - Ви щось хотіли, пане? - спитала, намагаючись зазирнути під каптур.

 - Я прибув до княгині Рогнеди, вона чекає на мене, - глухуватим, неначе трохи застудженим голосом відповів незнайомець. - Передайте їй, що Еймунд приїхав із Херсонеса.

Служниця знаком показала йому, щоб прямував за нею, і вони пройшли повз кілька кімнат, аж зупинилися перед високими різьбленими дверима, де велено було йому зачекати. Він прихилився до стіни і завмер, приплющивши очі. Дорога була важкою і виснажливою. Одного разу  на їхній загін напали кочівники, якимось дивом вдалося відбитися від більшої утричі ватаги, втративши, щоправда, кількох воїнів. Ще згодом заблукали у степу, ледве вибралися, орієнтуючись по зорях, із тієї безкрайньої, голої рівнини, де на землі виступала сіль, і ніде не було ні краплини води. Варяги, що почувалися як удома серед руських лісів, у пустелі розгубилися, здавалося, саме небо тисне на них, а сонце, від якого не мали де сховатися, заповзялося спалити одягнених у важкі обладунки воїнів живцем. Тож вони впали на коліна і почали молитися великому богу Одіну, благаючи про порятунок. І тоді побачили стадо кіз, що неспішно брели  степом. Поїхали за ними - й тварини вивели їх до невеликої річечки, де мандрівці змогли напитися та освіжитись, а потім рушили далі, тримаючись берега, поки річка не вивела їх із того заклятого місця.

І ось він, втративши половину своїх супутників, прибув до Києва. Але, здається, княгиня не дуже поспішає прийняти гостя. Чи їй не цікаво дізнатися, які новини він привіз із далекого Півдня?

Та за кілька хвилин з'явилася служниця і, так само суворо кивнувши головою, звеліла йому увійти. Переступаючи поріг, він нарешті скинув свого каптура та відкрив обличчя.  Жінка аж здригнулася, побачивши страшний рубець, що червоною смугою перетинав його праву щоку - від ока і до підборіддя.

Отримав цю  мітку Еймунд ще в юності, як тільки прийшов служити до війська полоцького князя Рогволода, батька Рогнеди. Він ніколи не забуде той день, коли найманці Володимира несподівано напали на місто та почали вбивати усіх, хто потрапив під руку. Хлопця тоді рубонули мечем, цілячись у шию, проте рука нападника схибила, не завдавши смертельного удару. Кров залила лице, він упав і втратив свідомість, а як прийшов до тями, то була вже ніч. Горіли будинки в передмісті, з князівського палацу долинали веселі голоси, п'яні пісні - там бенкетували переможці. Сам не знає, чому не кинувся втікати світ за очі, а , похитуючись, мов п'яний, побрів у бік дітинця.

Всі, хто стрічався на шляху, побачивши залите засохлою кров'ю обличчя юнака, схоже на жахливу маску, тільки шепотіли захисні замовляння та виставляли перед собою знаки від зурочення. Бо здавалося, що то якийсь живий мрець піднявся з могили. Аж якісь добрі душі з обозу Володимирового війська зглянулися над ним, забрали до свого намету, перев'язали рану, нагодували. Розпитували, хто він і звідки, але Еймунд мовчав, наче води в рот набрав. А потім так вийшло, що поїхав разом із переможцями. Зрештою, їм, варягам, було не так важливо, котрому князю служити. Аби мати дах над головою, харчі й сяку-таку платню.

Але потім, уже в Києві, молодого світловолосого гридня упізнала княжна, батькові якої він колись служив. Тепер Рогнеда була княгинею, другою дружиною Володимира. Вона звеліла покликати хлопця до себе, дала трохи грошей, і відтоді час од часу він виконував деякі її доручення.

***

Княгиня сиділа у високому дерев'яному  кріслі з різьбленою спинкою, схожому на трон. Вона любила підкреслювати своє високе походження та становище при дворі - оточувала себе предметами розкоші, носила вишукані вбрання, обожнювала дорогоцінності. От і зараз на ній, поверх  шовкового покривала-убруса була зодягнута коштовна діадема, прикрашена рубінами та смарагдами.

"Певно, так довго змусила мене чекати, бо перевдягалася у парадне вбрання, щоб справити відповідне враження", - подумав Еймунд.

Він схилився в шанобливому поклоні:

 - Вітаю вас, княгине.

Рогнеда велично кивнула головою, поманивши його, щоб підійшов ближче, вказала на стілець, що стояв навпроти "трону":

 - Сідай, Еймунде, ти, певно, втомився з дороги, - промовила вона, дивлячись на нього своїми зеленими, як у русалки, очима.

Він підійшов і сів, віддано дивлячись на княгиню.

 - Що там нового, Еймунде? - нетерпляче спитала вона. - Які звістки ти приніс із Херсонеса?

Варяг відкашлявся, наче збираючись із думками.

 - Маю втішну новину, княгине - великий князь Володимир здобув-таки місто. Дев'ять місяців стояло наше військо облогою під стінами Херсонеса, і не могли ми його захопити силою, бо хитрі греки не спішили виходити  на бій, а стіни там міцні і добре укріплені, тож залишалося нам тільки чекати. Тоді князь вирішив застосувати хитрощі. Звелів він своїм воїнам копати землю та насипати з неї велику гору поблизу стін фортеці, щоб потім можна було перебратися через мури. Однак що вдень насиплють - а за ніч гора зменшується. Аж пішли серед людей чутки, що це місто зачароване,  неможливо його здобути. Князь Володимир, однак, стояв на своєму. "Як треба буде, - мовив він до своїх воєвод, - то і три роки будемо стояти під цими стінами, але Херсонес маємо взяти." Проте, на щастя, не довелося так довго чекати. Бо знайшовся серед жителів міста зрадник. на ім'я Настас. Він написав на стрілі: «Від колодязів, що є на сході за тобою, ведуть водопроводи до міста; перекопай їх і перейми воду». І цю стрілу вистрілив з лука, так що вона впала перед Володимиром. Князь наказав своїм людям перекопати водопроводи, у місті не стало води, тож очільникам Херсонеса довелося просити миру та відкривати ворота, аби все місто не загинуло від спраги. Бо дощі там, княгине, велика рідкість, а морська вода є дуже солона, і пити її неможливо.



Мар'яна Доля

Відредаговано: 15.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись