Тисячу років тому

Розмір шрифту: - +

17. Куди поведе життя

Мати вдарила руками об поли і заголосила, немов за покійником:

 - Ой, Ясене, синочку, що ж ти собі надумав? Як це - їдеш у чужі краї? Та чи вони, ті князі, мають право дитину у батьків забирати?

- Вишено, заспокойся, - батько поклав їй руку на плече. - Не побивайся ти так.

А тоді поглянув на сина, похитав головою:

- Я так розумію, ти вже прийняв рішення і не передумаєш?

Хлопець відчув, що у нього пересохло в горлі, а в очах щось запекло, ніби туди потрапив пісок. Але він твердо промовив:

 - Так, батьку. Може, це єдина можливість, яка мені трапиться у житті, щоб чогось досягти. Як не скористаюся нею, то хіба потім не буду шкодувати?

 - Що ж, ти говориш так, як доросла людина, - батько зітхнув, дивлячись на свого старшенького.

За цей рік він витягнувся, став значно міцнішим - постійні фізичні вправи давалися взнаки. Але ще й в його очах з'явилося щось нове, що бентежило чоловіка і викликало подив - наче це і його власний син, якого він ще в сповиточку колихав на руках, і разом з тим - якийсь незнайомець, ніби поглянула з тих очей одна з вічних душ, що блукають світами, перероджуючись у тілах людей. Так колись розповідав йому, малому, старий дідо, що був знахарем, знався на травах, міг розуміти мову рослин і тварин. Він казав тоді: "Діти посилаються нам Богами, вони  - не наша власність. Ми не можемо змусити їх стати такими, як хочемо самі. Бо тільки Боги вибирають шлях кожної людини." Певно, небесні покровителі призначили Ясенові саме таку дорогу, тож яке право він мав втручатися і щось забороняти синові?

 - То ти вже й  віру нову прийняв? - поцікавився батько. - Як же тепер тебе звати-величати?

 - Казав святий отець, що Йосифом, - дещо знічено відповів Ясен. - Але звіть мене й далі Ясеном, мені це ім'я більш миле.

 - Ну хоч від імені, даного родиною, не відцурався - й на тому спасибі, - посміхнувся батько. - А де ж він, той Ростов, знаходиться, у якому краю? Далі від Чернігова?

- Каже Родим, що десь на Півночі. І за Чернігів далі, і навіть за Полоцьк. Там великі ліси, живуть якісь племена чудні, не нашою мовою говорять. І віра в них інакша.

 - Ой ти ж, лишеньку! - знову не втрималася від сліз мати. - Та чи вернешся ти звідси, то ж така далеч страшенна? Що ж ми робитимемо без тебе, синоньку?

Ясен похнюпився, слова матусі краяли йому серце, і сльози готові були от-от бризнути з очей. Він сам боявся того далекого Ростова, чужих людей, і тільки думка, що поруч будуть ліпший друг Ярослав та їхній наставник Родим, трохи заспокоювала.

Батько обійняв матір за плечі та підштовхнув до хати ( бо стояли вони, ведучи цю розмову, на моріжку перед сіньми, де зеленів спориш та квітли розкішні мальви).

 - Йди-но краще зготуй нам пообідати, аніж тут побиватися. Син наш живий, здоровий, у княжича на службі перебуває. Та де там, уже не в княжича, а у князя. Бо твій Ярослав тепер князь?

Ясен кивнув.

 - Отож, Вишено, тепер наш Ясен - наближена до князя людина, ми пишатися маємо, а не горювати. У тих краях, кажуть, водиться безліч звірини, він тобі хутро дороге привезе, пошиєш шубу, будеш ходити, як княгиня, всі сусідки від заздрощів помруть...

Мати знехотя посміхнулася та махнула рукою.

- От ви, що старі, що малі - усі однакові... Вам аби дременути кудись світ за очі. Добре, зараз будемо обідати, заходь, синку, до хати, що ж ти стоїш на порозі, мов чужий... Шкода, брат твій погнав корову на пашу, бо так зрадів би тобі...

 - Я, мамо, як ітиму назад, то знайду його, щоб... - він збирався сказати "попрощатися", але змовк на півслові. - Та не сумуйте, я може, скоро й приїду вас навідати!

Але знову побачить  молодшого брата він уже дорослим чоловіком, через двадцять років...

***

Наступного ранку в палаці  всі бігали, спішили, носили речі, щось шукали, когось гукали... Тут стояв такий шум і гам, що Ясен відчув потребу вийти на свіже повітря і пересидіти цю колотнечу десь у саду.

Так він мимоволі став свідком того, як прощалася Рогнеда зі своїми дітьми. Вони з Ізяславом вирушали в дорогу першими, а решта мешканців Предславиного мали роз'їхатися через кілька днів.

Уже напоготові стояли великі ноші, в яких мала мандрувати княгиня зі своїми прислужницями, повантажені на вози скрині з  одягом, посудом, різними речами, стояли засідлані коні, а біля них напоготові - слуги та дружинники, яких надав  Володимир для охорони цього каравану.

Рогнеда  виглядала блідою і втомленою, під її очима залягли сині кола, сама вона наче враз постаріла років на десять. Дивилася на своїх дітей, що вишикувалися перед нею, і видно, що ледве стримувала сльози.

 - Мамо, а ти скоро приїдеш?  - спитав молодший син Всеволод. Маленька Прямислава, що сиділа на руках у Рузі,  простягнула до матері рученята і заплакала.

 - Діти, ми скоро побачимось, - сказала Рогнеда, з усіх сил намагаючись, аби її голос звучав спокійно та стримано, як завжди. - Ваш брат Ізяслав буде князем у Полоцьку, а ви  приїдете до нас із ним у гості. Правда, Ізяславе, ти запрошуєш своїх братів і сестер?

 - Так, - кивнув Ізяслав. Він чи не єдиний з усіх присутніх радісно посміхався. У нього був справжній меч, йому дали гарного коня, і він став князем. То чого всі стояли, як у воду опущені?

- Ізяславе, обійми своїх братів та сестер, - звеліла Рогнеда, і хлопець послухався. Вона теж підійшла до кожного з дітей, обіймала та шепотіла щось на вухо. Що вона кому говорила, Ясен не знав. Але він помітив, що коли княгиня тихо щось сказала його другові, Ярослав раптом поблід, кутики його вуст опустилися, і здавалося, він готовий був заплакати.  Та вже за мить Рогнеда перейшла до Предслави, обняла її - і раптом сама не стрималась та заридала. Предслава ж плакала вже задовго до того. Молодші дітлахи теж відразу заревли, навіть Рузя не втрималася і витерла сльози краєчком фартуха.



Мар'яна Доля

Відредаговано: 21.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись