Тисячу років тому

Розмір шрифту: - +

20. Волхв Буян та його доньки

Коли вони повернулися додому, то вже більше не говорили про лісову хатину та її мешканок. Але Ярослав ні-ні, та й ловив себе на спогаді про таємничу чорняву дівчину. Таке з ним трапилося уперше, щоб котрась красуня настільки запала в душу. Звичайно, до цього дня він не був обділений жіночою увагою. Молоді прислужниці самі приходили у покої до князя, бо знали, що він гарний із себе, ввічливий у поводженні та не скупий -- кожну свою пасію завжди щедро обдаровував. Але так же швидко і забував про її існування, коли траплялася інша.

 Добре, що мешканці цих земель досить поблажливо ставилися до дошлюбних стосунків. Тут було заведено улітку, коли святкували день сонцестояння, обирати собі пару та віддаватися любовним утіхам прямо під покровом лісу, а діти, які народжувалися після цієї ночі, вважалися щасливими та такими, котрі перебувають під особливим покровительством богів.

Якщо дівчина народжувала дитину поза шлюбом, ніхто не ганьбив її, це не було перешкодою для подальшого створення сім'ї. Навпаки, вважалося, що це гарний знак -- наречена здорова та плодовита і народить майбутньому чоловікові ще багато спадкоємців.

Тож і не дивно, що мовчазні, з бездонними очима та загадковими посмішками мерянки приваблювали до себе княжих воїнів, і незабаром містом бігало безліч білявих та синьооких дітей, і ці малюки змішаної крові були напрочуд красивими. Один Ясен не ходив вечорами на здибанки з місцевими дівчатами, бо в його серці оселилася русява Рута. Тільки як тепер до неї підступитися -- він не відав...

Але і Ярослав став з того дня ще більш замисленим. Якось він покликав до себе ключницю Раду, котра завідувала усім господарством у княжому палаці. Це була висока худорлява жінка років сорока, що приїхала зі своїм чоловіком з Новгорода, бо він мав якісь непорозуміння з княжим посадником Добринею. Той, будучи наближеним до молодого князя Вишеслава, твердою рукою керував  у другому за важливістю після Києва місті, насаджуючи там християнство досить жорсткими методами. Як згодом писали літописці: " Володимир хрестив киян водою, а Добриня новгородців -- мечем."

Тож чоловік Ради, не бажаючи відмовлятися од віри предків, полишив Новгород і перебрався до Ростова, де релігійне питання не було таким нагальним. Ярослав спокійно ставився до того, що в його князівстві процвітало чимало різних віросповідань, а християн була лише жменька, вони навіть церкви власної не мали. При князівському палаці існувала лише невелика капличка, де правив службу священник отець Михайло, а відвідували її нечисленні охрещені ще в Києві бояри та дружинники.

Рада не була християнкою, молилася Перуну, Мокоші, Велесу та іншим слов'янським богам, але Ярослава це особливо не тривожило. Для нього головним було те, що ключниця чудово виконувала господарські обов'язки, вправно керувала численною ватагою слуг, була небалакучою і відданою своєму володареві. Він міг бути упевненим -- те, про що вони з Радою говоритимуть один на один, між ними й залишиться.

Тож без особливих церемоній перейшов до справи -- поцікавився, чи відомо щось Раді про хатину, яка стоїть на березі озера північніше міста, віддалік від людських поселень?

-- А так, знаю, княже, я те місце, -- коротко кивнула жінка. -- Кажуть, що там мешкає мерянський найголовніший волхв, як його звуть насправді, мені не відомо, та всі в Ростові кличуть того чоловіка Буяном.

-- А що за дівчата з ним живуть, доньки його? -- продовжував розпитування Ярослав, намагаючись, аби його голос звучав якомога байдужіше.

-- Кажуть, він узяв собі за жінку якусь бідну сироту, з наших, русичів. Її батьки померли від пошесті, вона залишилася зовсім одна. А волхв прийшов до селища -- страшний, у тій своїй шапці рогатій, шкурами та кістками обвішаний -- і забрав бідаку з собою. Усі навколо шепталися, що він збирається принести її в жертву своїм богам. Але не було в дівчини жодної рідні, хто міг би за неї вступитися.

Тож усі так і махнули рукою -- одним ротом стало менше, то й добре, бо ж і так рік тоді видався голодним... Але потім стали бачити, що ніде та дівчина не зникла, лишилася жити у хатині Буяна. А тоді у них і дівчата з'явилися -- спершу одна, тоді друга. Але  потім жінка занедужала і померла, тож він сам дочок ростив. Оце все, княже, що я про того Буяна знаю...

Ярослав подякував їй та звелів іти в своїх справах, а  сам узяв якусь книгу  й почав читати, але скоро збагнув, що геть нічого з прочитаного не пам'ятає. З пергаментних сторінок, оздоблених вигадливими візерунками, дивилися на нього ті самі чорні очі. Він устав, визирнув у вікно -- за ним, хилячись від північного вітру, шелестіла гіллям молода береза, і в її обрисах угледів князь знайому гнучку поставу. Провів під вікном конюх вороного скакуна, нещодавно подарованого князеві його боярами -- і,  побачивши, як розвівається його розкішна грива, пригадав Ярослав чорні коси Буянової доньки.

Зрештою він махнув конюху рукою та звелів запрягти коня -- мовляв, хоче трохи проїхатися верхи. Переодягнувся у свій мисливський одяг -- простий, темного кольору, без будь-яких ознак князівської влади. Захопив із собою лише меча -- бо мало що може в цих диких лісах трапитися...

Навіть вірному Ясенові нічого не сказав -- сам-один подався до лісу. Не знав достеменно, куди їде і чому. Немовби вела його за собою якась невидима сила.

Швидко лишилися позаду кам'яниці князівського палацу та боярські високі, рублені з дерева, прикрашені вигадливим різьбленням тереми. Змінилися вони більш скромними так само дерев'яними будиночками містян, а потім і тісними хижками найбіднішого населення -- мері. А потім і вони закінчилися, і Ярослав поїхав берегом озера, повторюючи той шлях, що стелився зовсім недавно під ноги їм із Ясеном.

На обрії уже поставала темна, непривітна стіна ялин. День сьогодні був похмурий, хмари низько нависали над землею, і в лісі, здається, вже запанувала ніч. Тихо було навколо, тільки час од часу гілка хрускотіла в коня під ногою, а одного разу з віття зірвалася сова, м'яко заплескала крилами, пронеслася прямо перед обличчям Ярослава, аж він, хоч і не вирізнявся боягузливістю, відчув, що серце на мить похололо...



Мар'яна Доля

Відредаговано: 15.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись